Історія однієї з фей - Тетяна Собчук

Дорога до міста займає приблизно пів години. І весь час, що ми їхали, ніхто не сказав ні слова. Річард був зосереджений на дорозі. А я міркувала про те чому чинила опір порадам подруг на вибір одягу. За цим ”заняттям” не помітила, як ми зупинилися і просто мовчки сиділи в машині.

— Ми вже на місці? — запитала я, розвернувшись до хлопця.

— Так, — зовсім спокійно і не дивлячись на мене відповів він, — і стоїмо біля кафе вже хвилин десять.

— А чому нічого не сказав?

— Не хотів відволікати від думок, — розвернувся до мене обличчям і продовжив, — ти про щось міркувала, може поділишся?

Я не знала, чи варто його завантажувати таким незначним питанням.

— Це дрібниці. Не хвилюйся, — спокійно сказала я.

— Послухай, Кеті, — взявши мою руку, сказав хлопець, — я не наполягатиму. Якщо не хочеш говорити, то не кажи. Просто знай, що якщо захочеш виговоритись чи щось обговорити, то я поряд.

Все так само спокійно сказав він і трохи сильніше стиснув мою руку. Начебто підтверджуючи, що я можу йому довіряти. Ми просиділи в машині хвилин п'ять, можливо пробули ще довше, але мій шлунок дав про себе знати.

— Пробач, — сказала я, приклавши руку до живота, бо звук повторився.

Річард відпустив мою руку, трохи посміхнувся і вийшов з машини.  Але не для того, щоб залишити одну в ній, як я спочатку подумала.  Хлопець обійшов машину, відчинив з мого боку двері та подав руку.

— Ходімо, нагодую тебе смачним сніданком, — сказав Річард з посмішкою.

Я прийняла його допомогу, посміхнулася і лише кивнула на знак згоди.

Ми зайшли до невеликого кафе. Усередині половину простору займали маленькі круглі столики, за які могло сісти не більше 4-х осіб. А решту займала барна стійка з барменом.

Ми сіли за столик, розташований біля вікна. До нас підійшла офіціантка. Вона нам обом усміхнулася і дала меню. Я не стала вибирати, тому що Річард вже зробив замовлення за мене. Дівчина забрала меню та пішла. А Річард почав розмову.

— Як давно ти фея? 

— Півтора місяці, — відповіла я. 

— І тому ви приїхали сюди, щоб дізнатися про все? 

— Так. Але ще я рада провести час з дідусем. Про яке довідалася за тиждень до приїзду сюди. 

— Ти не одна. У тебе є подруги, твої рідні... і я, — останнє він промовив трохи тихіше. 

— Ти маєш рацію, — з милою посмішкою відповіла я хлопцеві.

За 15 хвилин нам принесли сніданок. Це були вафлі з кульками ванільного морозива, прикрашені половинками свіжої полуниці. А ще подали велику склянку капучіно зі збитими вершками та корицею зверху. Річард замовив собі круасан і кухоль звичайної кави.

— Мені цього багато, — сказала я, подивившись на наші порції, — я стільки не з’їм.

На що хлопець засміявся трохи і відповів мені.

— Ти спочатку спробуй, а потім подивимося з’їж чи ні.

Я була впевнена, що в мене не влізе стільки. Але коли почала їсти, то важко було зупинитися. Це було неперевершено. А Річард з усмішкою на обличчі спостерігав за мною і їв свій круасан з кавою. Я кілька разів пропонувала поділитись з ним, але він відмовлявся.

— Ну що скажеш? — спитав хлопець, коли ми перестали снідати.

— Це дуже смачно, — задоволена відповіла я.

— Радий що тобі сподобалося.

Ще трохи посидівши в кафе, ми складали план сьогоднішнього дня. Після його закінчення пішли гуляти містом.

Першим у списку стояв центральний парк. Це було тихе місце з вузькими алейками та милими, різноманітними лавками. Десь вони були схожі на стовбур дерева, що впало, але сидіти на ньому зручно. Іноді це невелика гойдалка для закоханих пар. А також із різноманітними звірятками, спеціально для дітей.

Наступним у нас був парк атракціонів. Він відрізнявся від тих, що я бачила.

— Цей парк створили феї, — пояснив Річард, побачивши моє здивування. 

— І він безпечний? 

— Абсолютно. 

— З чого пропонуєш розпочати? 

— Можна піти на «Повітряне колесо», потім на «Калейдоскопічні гірки», а далі бачитимемо за ситуацією. 

— Добре, — відповіла я з передчуттям нових емоцій. 

І я жодної хвилини не пошкодувала що погодилася.

Погулявши пів дня по одному парку чарівних атракціонів, ми вирішили закінчити наш список. Але останнє місце все ж таки відвідали. Це околиця міста. З одного боку видно всі місця, де ми побували і навіть більше. А з другого відкривався краєвид на Академію з райдужними водоспадами довкола. Це чудове видовище. Він манив до себе. Річард ніби відчув моє бажання відвідати те місце, він обійняв мене зі спини за талію і тихо прошепотів.

— Дуже скоро ти там побуваєш… і знайдеш відповіді на всі запитання.

— Спасибі, — відповіла я і сперлася на його плече.

Повернулися ми додому вже пізно ввечері. І одразу вирушили відпочивати. День видався непередбачуваним. Особливо ті моменти, коли йшла злива кілька разів за цю добу. Все ж таки я не дарма вранці сперечалася з подругами з приводу одягу.