Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало
Пам'ять, чи то генетична, чи то магічна, сколихнулася і перед очима замість кукурудзяного поля з'явився білий пісок. В обличчя вдарив сухий вітер. Дженні заплющила очі, а коли розплющила, перед нею стояв дивний, але чомусь знайомим, чоловік — гарний, як картинка, патлатий і одягнений у несусвітній костюм. Штани у нього були смугасті, сіро-чорні, заправлені в чоботи з широкими холявами та хвацько загнутими вгору носами. Сорочка біла, з вишитими червоними квіточками. Поверх сорочки хутряний жилет з потертостями, судячи з запаху, зшитий зі здохлого від старості пса.
— Привіт, — сказала Дженні, запідозривши, що зустрілася з маніяком.
А хто ще так дивно одягатиметься в цій глушині?
Чоловік щось пробурмотів незрозумілою мовою і простяг руку.
Дженні похитала головою, намагаючись пояснити, що не розуміє і відступила, притискаючи до грудей саксофон.
Чоловік знову щось сказав, рубанув рукою повітря і подивився вгору.
Дженні навіщось теж подивилася і саме в цей момент саксофон зник із її рук.
— Гей! — заволала дівчина.
Чоловік обернувся, образливо засміявся, а потім закономірно спіткнувся і впав на землю. Але замість того, щоб залишитися лежати або хоча б почати вставати, він перетворився на птаха, закогтив саксофон і, жваво махаючи крилами, полетів високо-високо в небо. Ще й прокричав звідти щось своєю пташиною мовою. Напевно, щось образливе. Дурепою, наприклад, обізвав.
— Кретин! — закричала у відповідь Дженні і сіла, де стояла.
Чоловіка вона нарешті згадала. Фотографії цього красеня вона бачила того дня, коли дізналася, що якщо трохи почаклувати, Інтернет перетворюється з міжнародної мережі на міжсвітову. Від радості вона тоді клікала за посиланнями та банерами без жодної системи, от і потрапила на фотографії з весілля знаменитої своїм розумом Василини Премудрої і не менш знаменитого своєю дурістю нащадка якогось Ясного Сокола. Під фотографіями красувалася стаття, в якій цей шлюб називали самим нерівним за останнє століття і пророкували швидке розлучення.
Ось тільки пам'ять, що опритомніла, так і не змогла допомогти зрозуміти, навіщо цій великовіковій бестолочі знадобився її саксофон. Добре він був би дорогим і колекційним. Але ж він звичайнісінький. Просто улюблений. І інший Дженні був не потрібен.
— Общипаю, і голову скручу, — похмуро пообіцяла дівчина і повільно почимчикувала додому.
У тому, що саксофон вдасться повернути, Дженні анітрохи не сумнівалася. Ось тільки ідей, як це зробити, чомусь не було.
***
А Фініст Ясний Сокіл летів додому, сяючи від щастя. Тепер Василина точно не лаятиметься. Сказала йому принести в дім те, що всім потрібне і ось він його несе. А як воно гарно звучить. Сам чув. Ото було б воно ще трохи меншим, бо нести незручно, ціни б йому не було.
Фініст обдумав останню думку і зрозумів, що треба приземлитися десь серед кукурудзи і покласти вкрадену скрипку у міжсвітову сумку. Не дарма ж цю дивину у дружини випрошував. Ось вона, нарешті, і знадобилася.
Те, що скрипку довелося вкрасти у тієї дивної іноземки, Фініста не хвилювало. У всіх казках, які йому в дитинстві розповідала бабуся, різні Івани, то дурні, то царевичі, саме так дива й здобували. Жоден не сподобився щось купити. Правда, вони тут же за свої дії розплачувалися, отримуючи завдання викрасти ще більш незвичайну дивину і знову попадаючись.
Івани взагалі хлопці дурні.
Добре, що його не назвали Іваном.
З цими думками задоволений собою Фініст сів на плече опудала, впустивши саксофон на землю. Помилувавшись кукурудзяним полем і почухавши дзьобом спину, зістрибнув на землю, обернувшися добрим молодцем і сховав саксофон у простору кишеню, створену для чоловіка хазяйновитою Василиною. А то він весь час щось десь забував через неуважність, причому часто щось дуже потрібне і незамінне. Шукай його потім. А так, дістав з кишені, пил обтрусив і користуйся собі.
А потім Фініст продовжив летіти додому. Точніше він летів на схід, пам'ятаючи, що при польоті до скрипки сонце світило ззаду і трохи лівіше. Те, що він перебуває в чужому світі Фініст поки що так і не зрозумів, просто дивувався, що якийсь дурень насаджав стільки кукурудзи. І хто її окаянну їстиме? Хіба курей годувати, щоб жовтки в яйцях були великі та помаранчеві.
Від яєчні Фініс би зараз не відмовився. Але дружина, напевно, знову приготувала якусь заморську страву. Вона намагалася прищепити йому добрий смак у всьому, у тому числі й у їжі.
Знати б ще навіщо.
— Жінки, — пробурчав Ясний Сокіл, і ворона, що летіла назустріч, так здивувалася, що склала крила і впала. Прямо на голову чоловіку на коні та в дивній шапці.
Люди в цій місцевості взагалі дивно одягалися, навіть колишня власниця чудеснозвучної скрипки носила сині штани та сорочку у клітинку. Суцільний сором. Особливо штани, що обтягують все, що пристойні дівки під спідницями ховають. Якби Василина таке вдягла, Фініст замкнув би її в хаті з прядкою.
Ну, спробував би... умовити. День вона б точно посиділа. Василина жінка добра і відхідлива. Якби ще менше говорила загадками, ціни їй не було б.
Зітхнувши про жіночу недосконалість, Фініст продовжив шлях. А потім побачив таку дивасію, що мало не впав на чиюсь голову слідом за вороною. По небу летів величезний залізний птах, загадково гудів, а крилами не махав. Зачарував його хтось, мабуть.
— Погані це місця, — зрозумів Фініст і піддав ходу, згадавши, що казковим добрим молодцям до різних дивовиж теж доводилося добиратися по різних неприємних землях.
Добре, хоч у нього крила були. А то на коні Фініст їздив не дуже добре. А верхи на сірому вовку взагалі себе не уявляв.