Поклик Ктулху - Говард Лавкрафт
У першій половині головного рукопису розповідалося про одну дуже цікаву історію. Виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджела прийшов худорлявий чорнявий молодик, очевидно, знервований і екзальтований. Він приніс глиняний барельєф, на той момент ще зовсім вогкий і свіжий. У його візитній картці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дідусь одразу зрозумів, що це наймолодший син досить відомої в тих краях родини, який останнім часом вчився на скульптора у Род-Айлендській художній школі і мешкав на квартирі у будинку Флер-де-Лі поряд із цим закладом. Вілкокс був скоростиглий молодик, знаний своєю художньою обдарованістю, але відомий також і неабиякою ексцентричністю, і від дитинства він захоплено слухав оповідки про дивовижні події і бачив чудернацькі сни, які мав звичку розказувати всім охочим слухати. Себе він називав «психічно надчутливим», але врівноважений люд старовинного торговельного містечка погоджувався на тому, що він попросту дивакуватий. Ніколи не буваючи часто поміж товариства зі свого кола, він поступово взагалі зник із виднокола і тепер був знаний лише невеличкій групі естетів з інших містечок. Навіть Мистецький клуб Провіденсу, вірний консервативним поглядам, визнав його досить-таки безнадійним.
Підставою для візиту, повідомляв професорський рукопис, стала потреба скульптора в археологічній довідці, яка б допомогла розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Він говорив замріяно і пишномовно, у такий спосіб, що вказував на нещирість молодика і заперечував можливість приязного ставлення; мій дідусь у своїй відповіді був дещо різким, оскільки свіжість барельєфу натякала на потребу чого завгодно, але не аналогій з галузі археології. Відповідь молодого Вілкокса, яка настільки вразила мого дідуся, що він запам’ятав і записав її слово в слово, була фантастично поетичною - це, здається, було типовим для всієї розмови і, як я вже тоді дізнався, дуже характерним для юнака. Він сказав: «Справді, вона нова, бо я її зробив минулої ночі, марячи уві сні про дивні міста; але сни ці давніші за замріяний Тир, чи замисленого Сфінкса, чи оперезаний садами Вавилон».
І він почав безладну оповідь, яка несподівано пробудила заснулі спогади й розпалила цікавість мого дідуся. Попередньої ночі відбувся незначний землетрус - проте найсерйозніший з тих, які відчувались у Новій Англії за кілька років; це серйозно розтривожило уяву Вілкокса. Уклавшися спати, він побачив дивний сон: перед ним виникли величні циклопічні міста із гігантських будівель, споруджених з монолітів, що впали з неба, спливають зеленою моквою і затаїли в собі загрозу. Стіни й колони пописані ієрогліфами, і звідкілясь ізнизу звучав голос, чи навіть не голос, а якесь примарне відчуття, яке лише уява перетворювала на звуки, але він спробував відтворити його майже невимовним скупченням літер: «Ктулху фгтаґн».
Це словесне скупчення спонукало до спогаду, який схвилював і занепокоїв професора Енджела. Він розпитував скульптора з науковою прискіпливістю і якомога пильніше роздивлявся барельєф, у роботі над яким юнак прокинувся, змерзнувши в одному лише спідньому одязі, коли пробудження зненацька приголомшило його. Згодом Вілкокс розповів, що мій дідусь винуватив свій похилий вік у тому, що так повільно розпізнавав ієрогліфи та й саме зображення. Багато запитань здалися відвідувачу вкрай недоречними, особливо ті, що намагалися з’ясувати, чи не пов’язаний він із підпільними культами чи товариствами; Вілкокс не міг зрозуміти, чому професор постійно обіцяє тримати в повній таємниці, якщо його допустять до участі в якій-небудь масовій містичній чи поганській релігійній організації. Коли ж професор Енджел упевнився, що скульптор нічого не знає про жоден культ чи таємну секту, він поставив гостеві вимогу надалі звітувати про свої сни. Наслідки не забарилися: після першої бесіди у рукопису занотовано щоденні відвідини юнака, під час яких він переказував приголомшливі фрагменти нічних марень, повсякчас пов’язані з якимись велетенськими темними кам’яницями, з яких плющить вода і з чиїх глибин голос чи свідомість вигукує монотонно тарабарщину, що таємничо вражає розум і не придатна до передавання на письмі. Два часто повторювані звучання - ті, що можна передати набором літер «Ктулху» і «Р’льєх».
З подальших записів випливало, що 23 березня Вілкокс не з’явився; розпити у співмешканців з’ясували, що його схопила якась незрозуміла лихоманка і родина забрала хлопця додому, на Вотермен-стрит. Він зарепетував серед ночі, розбудивши інших художників, що мешкали в тому будинку, і відтоді або лежав непритомний, або метався в гарячці. Мій дідусь одразу ж зателефонував його батькам, і з того моменту уважно стежив за перебігом хвороби; часто заходив до доктора Тобі на вулиці Таєр, який опікувався хворим. Розум юнака, затьмарений лихоманкою, очевидно, був у полоні таких дивних явищ, що доктора мимовільно кидало в дрож, коли він переказував про них моєму дідові. Тепер юнакові виділися не лише ті видива, які він бачив раніше, а також у його маревах з’явився якийсь дивний образ, створіння гігантського зросту «аж до хмар», яке підступало до нього.
Юнак жодного разу не описував створіння, яке воно є, але окремі сказані в гарячці слова, що їх переказав доктор Тобі, запевнили професора, що це має бути те саме безіменне чудовисько, яке він намагався зобразити у примареній ним скульптурі. Доктор зазначав також, що згадки про це створіння неодмінно передували черговій втраті свідомості. Температура його тіла, що досить дивно, не дуже перевищувала звичайну; але загальний стан, якщо не зважати на цю деталь, давав більше підстав діагнозувати, власне, лихоманку, а не розумовий розлад.
Другого квітня, біля третьої години дня, усі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку і здивовано побачив, що опинився вдома: ні про що з того, що сталося з ним з ночі 22 березня, уві сні чи насправді, він не пам’ятав. Лікар
