Ми - дракони - Тала Тоцка

Кошик плив по річці повільно, немов його не течією несло, а сама річка ніжно і обережно колисала дівчинку, яка лежала в ньому — немовля з синіми, як весняне небо, очима. Дівчинка дивилася вгору туди, де кружляли ворони, три чорних ворона, двоє великих, а третій менший, зовсім вороненя. Сонячні промені мерехтіли відблисками на довгому пір'ї, тому ті здавалися схожими на луску, що переливається на сонці. Птахи то злітали вниз до кошика, то поверталися до неба, але ні на мить не спускали з кошика очей.

Річка несла його повз полів та пасовищ, безлюдних доріг і смужок лісу. Сонце хилилося до заходу, і на річку поступово опускались нічні сутінки, запалюючи свічки зірок на темному полотнищі покриву Небесного Бога. Воронів стало зовсім не видно, але вони як і раніше були тут, вони так само безмовно, без єдиного крику летіли над кошиком, простягаючи свої крила неначе ковдру.

Дівчинка засукала ніжками і змахнула крихітними ручками з дитячими ямочками біля зап'ясть. Ворони почали крутитися синхронно, ніби придивляючись до неї, а потім плавно злетіли вниз. Всі троє завмерли, сівши на краю кошика і не зводячи з дівчинки чорних пташиних очей.

Маля зчепило пальчики і посміхнулося їм так, як можуть посміхатися тільки немовлята — безглуздо і безтурботно, а в її грудях зароджувалося червоне світіння, запалюючись все яскравіше і яскравіше. Ворони застигли на краях кошика, здавалося, вони приросли до плетених країв пазуристими лапами.

Промінь червоного світла зігнувся спіраллю і почав обертатися над кошиком, немов вир, основою торкаючись грудей дитини, а краями захоплюючи птахів. Ворони здригалися, їхнє пір'я стовбурчилося, але вони як і раніше не ворушилися, лише час від часу з надто потужних грудних клітин виривалося хрипке, не пташине, дихання, більше схоже на рик.

Раптово вир скоротився до основи, блиснув і застиг химерно зігнутим каменем розміром з долоньку немовляти. Він продовжував сяяти, але все менше і менше, від його країв простяглися цівки, що засвітилися і обвили тонку шийку дівчинки. Як тільки вони зімкнулися, птахи злетіли вгору, невидимі в ночі, видаючи крики, більше схожі на стогони. Дитячі ручки в знемозі впали по краях маленького тільця. Поверхню річки густо вкрило чорне пір’я, що падало з неба і оксамитовою ковдрою переливалося в тьмяному світлі зірок.

Коли зірки зовсім згасли і розтанули на світліючому небі, перші сонячні промені осяяли горизонт і ніжно обійняли кошик, що плив по середині річки. Немовля спало, посміхаючись уві сні, укрите розкинутими крилами трьох білосніжних птахів, які без сил схилили голови над дівчинкою.

Десятьма годинами раніше

— Я повинен тебе втопити, пітьма мене роздери, — Родерік похмуро подивився на немовля, що лежало в колисці і радісно йому усміхалося. Немовля не викликало у молодого гвардійця нічого, крім роздратування. І чому жереб випав саме на нього? Він воїн, а не вбивця хлопчисьок. — І нічого мені посміхатися. Як тебе втопити? Якби ти міг хоча б меча втримати в руці, я б з тобою воював, а взяти і кинути тебе в річку як новонароджене яхненя?

Немовля схопило себе за ногу і засунуло її собі в рот. Це викликало ще більше роздратування у Родеріка. Він подумав, що кидати в річку разом з колискою хлопчиська не варто, може, краще щось до нього прив'язати?

Родерік дістав немовля з люльки і зараз же вилаявся.

— Та ти обмочився, приятелю! Що ж ти так поспішив?

Немовля засміялося і засукало ніжками. У грудях Родеріка зрадницьки ворухнулося дивне, невідоме йому почуття. Він не став прислухатися до нього, лише тільки подумав, що не може ось так взяти і втопити запісяного хлопчика, треба б його... вимити, чи що. Родерік озирнувся по боках, тримаючи хлопчиська на витягнутих руках. Дитина засунула в рот п'ятірню і сяючими очима дивилася на воїна. Той знову вилаявся і спустився до річки. Перекинувши малюка через руку, він стягнув з нього мокру сорочку, зачерпнув води і хлюпнув на голу дупку.

— Темна сила, і що я панькаюся з тобою, хто б мені сказав, — пробурчав він — але лише тільки шорстка долоня торкнулася ніжної шкіри немовляти, він немов закам'янів, а потім швидко перевернув дитину і здивовано вигукнув: — От дива! Та ти ж дівчисько!

Дівчатко. Не хлопчик, а дівчинка, пітьма його роздери... раптово здогад заточеною сталлю пронизав молодого гвардійця, і він тихо завив, зчепивши зуби. Дівчинка засміялася, схопила його за темне пасмо і потягнула на себе. Родерік тремтячими руками притиснув мокру дитину до плеча, а потім, схаменувшись, зірвав з себе плащ і вкутав дівчинку. Він нервово озирався по боках, намагаючись збагнути, що йому тепер робити.

Повертатися в замок з немовлям не можна, герцог Ільброз віддав чіткий наказ позбутися дитини. Свого народженого служницею сина-бастарда, зараженого мокрицею. Але тепер Родерік розумів, що за немовля підсунули йому і ще міцніше притиснув до себе дівчинку. Що ж робити?

Зверху пролунали протяжні гортанні крики, хлопець підняв голову і побачив трьох воронів, що кружляли над ним. Їхні крики були зовсім не схожі на вороняче каркання, але Родерік не злякався. І чомусь його зовсім не здивувало те, що в дзьобах ворони тримали прив'язаний до стрічок кошик. Ворони опустили його перед Родеріком і знову злетіли вгору. Двоє великих, дорослих птахів, а третій трохи дрібніший, мабуть ще пташеня.

Плащ гвардійця зі знаком Вогнедишного Дракона занадто швидко можна впізнати, Родерік обережно поклав дитину на траву, а сам почав стягувати з себе сорочку. Проста, без родових в'язів, полотняна сорочка, які носять і прості городяни, і збіднілі аристократи. Він надів її вранці свіжою, але вона вже встигла пропахнути його потом. Родерік постелив сорочку на дно кошика, поклав туди дівчинку, а потім як зумів, сповив дитину, залишивши вільними ручки.