Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

І те, що це нарешті сталося, — та ще й із милим моєму серцю романом, на який я потратив безмір часу, — для мене величезна честь.

Пролог до «Хронік Буресвітла»

Калак обігнув гірський хребет і застиг на місці, ледве не перечепившись об тушу конаючого громоскельця. Здоровенна кам’яна тварюка завалилася на бік, оголивши розпанахану грудину, з якої стирчало щось схоже на ребра. За формою чудовисько скидалося на скелет із неприродно довгими кінцівками, що росли з гранітних плечей. На клиноподібній морді двома темно-червоними цятками світилися очі, немов у глибині каменя палало полум’я. Тепер вони скляніли.

І хоч скільки століть минуло, а побачивши громоскельця зблизька, Калак мимохіть здригнувся. Кожне ручисько почвари було завдовжки зі зріст середньої людини. Колись йому вже траплялося гинути від таких лабетів, і це було ще те задоволення.

Але хто й коли помирав приємною смертю?

Він обійшов страховиська, ретельно маневруючи полем бою. Рівнина була всіяна камінням неправильної форми й уламками скель, довкола височіли останці, землю вкривали трупи. Рослинності майже не спостерігалося.

Хребти й кургани рясніли шрамами. Від деяких лишилися тільки роздроблені, немовби висаджені в повітря, уламки — там билися Приборкувачі сплесків. Зрідка він проминав розтріскані, химерної форми вирви: це громоскельці виламувалися з гірської породи, щоб одразу ж кинутися в бій.

Чимало мертвих тіл були людськими, чимало — ні. Їхня кров перемішалася: червона, жовтогаряча, фіолетова. Хоча жодне із тіл довкола Калака не ворушилося, у повітрі висіло марево невиразних звуків: десь стогнали від болю, десь волали від горя. Але несхоже було, щоби хтось святкував перемогу. Над рідкими клаптями чагарників і купами тліючих трупів клубочився дим. Де-не-де курилися навіть скелі. Хто-хто, а Мертвечинці своє діло знали.

«Але ж я вцілів, — подумалося Калакові, коли він, притискаючи руку до грудей, поспішав до місця збору. — Цього разу я вцілів».

У цьому й крилася небезпека. Якщо він гинув, його відправляли назад — без шансів. Коли ж випадало пережити Руйнацію, він мав повертатися туди добровільно. До місця, сама лише згадка про яке жахала його. Туди, де біль і вогонь. А якби він вирішив… не вертатися, тоді що?

Небезпечні думки, навіть зрадницькі думки. Він прискорив кроки.

Місце збору було призначене в затінку високого останця — справжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як і зазвичай, він і дев’ятеро інших завважили перед битвою, що всі вцілілі зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш один — Джезріен. Невже восьмеро інших загинули? Що ж, і таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютіших. Раз од разу ворог виявляв усе більшу стійкість.

Але ні. Наблизившись до підніжжя останця, Калак стривожено насупився: увігнані вістрями в кам’янистий ґрунт, там пишалися сім мечів. Кожний із них був справжнім витвором мистецтва: обтічної форми, прикрашений ґліфами та візерунками. Він упізнав кожен із семи. Якби їхні володільники загинули, то й Клинки одразу зникли б.

Клинки були грізною зброєю — навіть потужнішою, ніж Сколкозбройці. А ці сім — і поготів унікальні. Безцінні. Ззовні утворюваного мечами кола стояв Джезріен і дивився на схід.

— Джезріене?

Вбрана в біле й блакитне постать обернулася в його бік. Попри перебуті століття Джезріен здавався молодим — років тридцяти, не більше. Його чорна борідка була охайно підстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорів і вкрився плямами крові. Склавши руки за спиною, він глянув на Калака.

— У чому річ, Джезріене? — запитав Калак. — Де всі?

— Пішли.

Голос у Джезріена був тихий, грудний, королівський. І хоча століття спливли відтоді, як його голову востаннє вінчала корона, манера триматися з монаршою гідністю зосталася при ньому. Здавалося, він завжди знає, як учинити.

— Сталося диво: цього разу загинув лише один із нас.

— Таланель, — здогадався Калак: лише його Клинка не вистачало.

— Так. Він наклав головою, утримуючи прохід біля північного каналу.

Калак кивнув. Таким уже був Талн: він здебільшого обирав, здавалось би, безнадійні ділянки битви й часто здобував перемогу. Але й гинув не менш часто. Зараз він, напевно, саме повернувся до того місця, де вони перебували в перервах між Руйнаціями. До місця кошмарів.

Калак відчув, що тремтить. Відколи це він став таким слабкодухим? «Джезріене, цього разу я не можу повернутися, — прошепотів Калак, підходячи ближче й хапаючи того за руку. — Розумієш? Не можу».

При цих словах Калак відчув, як щось обірвалось у нього всередині. Скільки ж це тривало? Століття, а може, і тисячоліття тортур: адже там неуявно важко стежити за часом. Ці вогнища, ці гаки, які знову й знову терзали його плоть — кожнісінького дня. Спочатку пропалювали шкіру на руці, далі витоплювали лій і добиралися до кісток. Він і зараз відчував той сморід. О, Всемогутній, він і зараз його відчував!

— Залиш свій меч, — наказав Джезріен.

— Що?

— Мене обрали, щоб зачекати на тебе: ніхто не знав, уцілів ти чи ні, — пояснив той, киваючи в сторону кола з мечів. — Ми тут… ухвалили… дещо. Час порушити Присягу.

Жах пройняв Калака гострим болем.

— А що це дасть?

— Ішар гадає, що доки хоч один із нас зв’язаний Присягою, цього може вистачити. У нас є шанс покласти край Руйнаціям.

Калак зазирнув у вічі безсмертного короля. Зліва над клаптем рослинності клубочився чорний дим. Ззаду доносилися стогони агонізуючих. Там, у Джезріенових очах, Калак угледів страждання й горе. Цілком можливо, що і страх. Це були очі людини, яка зависла над прірвою, вхопившись за билинку.

«Святі небеса, — промайнуло в думках Калака. — Виходить, і ти зневірився?»… Ця доля спіткала їх усіх.

Калак повернувся й відійшов убік, де з невисокого хребта відкривався вид на чималу частину поля бою. Воно було просто всіяне трупами, поміж яких сновигали живі. Воїни, вдягнуті ледь не в мішковину, котрі тримали в руках списи з бронзовими наконечниками. На їхньому тлі вирізнялися інші — у сяючих панцирних обладунках. Ось пройшла ще одна групка: четвірка бійців у порваних кожухах з погано вичинених шкір, які супроводжували могутнього велетня в чудовому срібному панцирі надзвичайно вигадливої роботи. Який контраст!

До