Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Ну, власне… то я й кажу йому, що мені однаковісінько, як вони це зроблять. Я не маю жодних заперечень, нехай його люди перебирають на себе всю цю справу, якщо вже директорові так заманулося, але мені не дуже до вподоби, коли відповідатиме за неї хтось один, а половину роботи виконуватимуть інші. То я так і сказав: у вас же там товчеться зараз відразу троє докторів, а роботи — як кіт наплакав, звичайнісінький клерк легко дав би собі раду. Це ж просто сміх та й годі. От послухайте, не далі як сьогодні зранку…
І така розмова точилася, аж доки вони не поставали з-за столу.
Хоч їжа була дуже смачна, а напої — просто чудові, Маркові полегшало на серці, коли люди навколо почали нарешті підніматися зі своїх місць. Разом із усіма він знову перетнув вестибюль і опинився у великій затишній кімнаті, куди подали каву. Тут Марк нарешті помітив Фіверстоуна. Властиво, не помітити лорда було важко: він стояв у центрі чималого гурту і голосно сміявся. Марк хотів підійти і запитати, чи залишатися йому на ніч, а якщо так, то чи приготували для нього кімнату, та ніяк не наважувався, бо гурт довкола лорда був тісний, усі начебто свої, і втручатися у їхню жваву розмову якось не випадало. Тож він підійшов до одного з численних столиків і заходився знічев’я гортати лискучі сторінки якогось ілюстрованого тижневика, раз у раз позираючи, чи не випаде бува нагода перекинутися з Фіверстоуном кількома словами сам-на-сам. Десь уп’яте підвівши погляд, він раптом побачив просто перед собою Вільяма Гінджеста — свого колегу з Бректонського коледжу, якого «прогресисти» поза очі називали Білом-«Віхолою».
Всупереч сподіванням Кері, Гінджеста на засіданні ради коледжу не було; крім того, він навряд чи водив тісне знайомство з Фіверстоуном, і Марк раптом із подивом, ба навіть із благоговінням збагнув, що перед ним стоїть людина, пов’язана з HIKE напряму, а не через всесильного лорда. Гінджест, який займався фізичною хімією, був одним із двох бректонських учених, відомих і за межами Британії. Сподіваюсь, читач не тішить себе безпідставно думкою, буцім у Бректоні зібралися самі лишень визначні вчені. Звісно, «прогресисти» не мали на меті приймати до коледжу позбавлених будь-яких здібностей бездар, але твердий намір запрошувати виключно людей «розсудливих і тверезих» залишав їм дуже й дуже мало простору для маневру; зрештою, Базбі висловився якось в тому дусі, що не можна, мовляв, «мати все й одразу». Біл-«Віхола» носив старомодні закручені догори вуса, в яких сивина вже майже взяла гору над русою барвою; ніс у нього скидався на великий, хижо загнутий дзьоб, а на лисому черепі не було ані волосини.
— О, яка приємна несподіванка, — привітався Марк. Либонь, прозвучало це дещо формально, проте Гінджеста він, як по правді, завжди трохи побоювався.
— Га? — не розчув Біл. — А, це ви, Стадоку? Гм, не знав, що вони й вас заарканили.
— Шкода, що вас не було вчора на засіданні, — сказав Марк.
Це була брехня, адже «прогресистів» присутність Гінджеста завше тільки бентежила. Як учений — і, до того ж, єдиний справді визначний учений в коледжі, — він, звісно, мав по праву належати до них і бути їхньою гордістю; але в тому-то й річ, що він був такою собі ходячою аномалією і геть не вкладався у звичні для «прогресистів» уявлення про видатного вченого. В коледжі Гінджест водився переважно з Ґлосопом, який спеціалізувався на античній філології, і, здавалося, не надавав особливого значення своїм достоту революційним відкриттям у галузі хімії («Аякже… прикидається», — казав часом Кері). Схоже, йому подобалося бути просто Гінджестом, адже походив він зі стародавнього роду, коріння якого губилося десь у сивій, сливе міфічній давнині; як висловився одного разу історик, котрий ще у дев’ятнадцятому столітті уклав життєписи найвизначніших представників родини Гінджестів, «її не заплямував жоден підлий зрадник, чиновник-грошолюб чи мисливець за титулами». Особливо незлюбили Гінджеста після того, як Еджстоу відвідав де Брольї. Француз проводив вільний час виключно в товаристві Біла-«Віхоли», а коли один із молодших наукових співробітників спробував було закинути вудочку й обмовився про «справжню учту науки», яку, на його думку, неодмінно мали влаштувати собі двоє таких визначних учених мужів, Біл на хвильку замислився, а тоді відповів, що про науку вони, здається, й не говорили. «Ну так, читали, напевне, той дурнуватий „Готський альманах“ і вихвалялися предками», — прокоментував Кері, коли Гінджест вийшов.
— Га? Про що це ви? А, про засідання ради? — перепитав Біл. — І про що там балакали цього разу?
— Про продаж Бретонського лісу.
— Повна дурня, — пробурмотів Біл.
— Думаю, ви погодилися б із нашим рішенням.
— Яка різниця, що ви там вирішили!
— Тобто як? — здивувався Марк.
— А так. Все це повна дурня. HIKE забрав би собі ліс у будь-якому разі. Чи ви, може, думаєте, що вони не знайшли б на вас управу?
— Нічого собі, дивина та й годі! А нам дали зрозуміти, що у разі відмови вони переїдуть до Кембриджа.
— Побрехеньки. І взагалі, нічого дивного я тут не бачу. Хіба дивно, що рада Бретонського коледжу від полудня аж до вечора товче воду в ступі? А що дивного в тому, що HIKE, дай йому тільки волю, повік вкриє Бректон ганьбою, перетворивши саме серце Англії на якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу? Єдина справжня загадка — навіщо інститутові здався саме цей клаптик землі…
— Гадаю, скоро ми про це дізнаємося.
— Ви, може, й дізнаєтесь, а от я — ні.
Марк здивовано зиркнув на нього.
— З мене досить, — пояснив Гінджест, трохи понизивши голос. — Сьогодні ж увечері забираюся звідси геть. Не пригадую, чим ви займалися у Бректоні, але якщо вам не було там зовсім уже кепсько, то моя вам порада — повертайтеся до коледжу.
— Ви справді так думаєте? — перепитав Марк. — Але чому?
— Для такого старигана, як я, це вже