Глибинка - Олександр Шевченко

«Пусти його.»

Це забалакав власний внутрішній голос, до порад якого Стефан останнім часом мав звичку прислухатися. Справді, пусти цього хлопця — адже це лише сон, і нічого більше. Кажуть, геніальні ідеї народжуються саме уві сні… може, це мозок, старий трудівник, вирішив зробити такий сюрприз? Тоді головне — не забути вранці занотувати все це в своїх записах.

Стефан сів і спустив ноги з ліжка. Дивно, до чого матеріальним здається все навколо — людина зі слабкою уявою могла б вирішити, що все це насправді.

«Проте ми з тобою знаємо, що все це марево. Ти згоден?»

О, безумовно. Він хоробро підвів погляд на вікно. Так, у рясному місячному сяйві виразно виднівся худорлявий дитячий силует, — але ж на підлозі, де вилягся деформований прямокутник світла, він не побачив жодної тіні. Ну звичайно, все йде точнісінько за легендою. Тепер варто лише запросити упиря у свій будинок, і ось він — тут як тут.

Стефанові губи ворухнулися. Одне-єдине слово, вирвавшись з полону голосових зв’язок, злетіло з вуст:

— Заходь…

Не встиг і помітити, як це сталося. Примарна фігура хлопчика маячила за вікном — і ось вона вже тут, у кімнаті, його довга сорочка біліє в напівмороці, неначе стара кістка. Таким самим білим було і його обличчя; Стефана вразила злість, що відбилася на ньому, ламаючи дитячі риси.

Хлопець простягнув руку:

— Ходімо, Стефане.

— Ти прийшов убити мене? — запитав він, відчуваючи, як випливає з підсвідомості нечітке почуття страху. Цей сон його непокоїв. Може, варто заволати на весь голос, щоб розбудити Семена, розбудити Уляну, і, нарешті, прокинутись самому? Але ж тоді він не дізнається, чим все закінчиться.

— Ні, — відповів Андрійко, зловісно посміхаючись. — Ні, письменнику. Мене послали по тебе.

— Хто послав?

— Сам побачиш. Ходімо.

Після недовгих роздумів Стефан відштовхнувся від ліжка і став на хиткі ноги. Подивився на простягнуту руку.

«Хто ти насправді?», хотів спитати, але вголос промовив:

— І ми пройдемо крізь вікно?

Навіть уві сні він зрозумів, що ляпнув дурницю. Малий засміявся, чи це йому тільки здалося?

— Ні, ми вийдемо через двері, як і всі нормальні люди.

«Люди?… Ха-ха, насмішив… Невже він досі вважає себе людиною?»

Голова йшла обертом — Стефан неначе потрапив до своєї власної книги, де божевілля замінює здоровий глузд.

Але чому він дивується? Уві сні й не таке примариться.

— Жартую, — протягнув хлопцеві свою руку. — Ходімо, коли так.

Маленька долоня дитини обпекла могильним холодом. Вийшовши з дверей, Стефан скосив очі туди, де була кімната Семена й Уляни. Невже він справді робить це?

— Не турбуйся, — прошепотіла істота поруч. — Вони тебе не почують.

Далі, у заповнений мороком передпокій. Відчув, як шарудять під ногами старі газети, що вкривали підлогу.

Рука, неначе за бажанням невидимого ляльковода, потягнулася до гвіздка, на якому висів ключ.

— Не туди, — підказав Андрійко. Стефан уникав дивитися йому в очі, що палали зеленим, як у найбільшої в світі кішки. — Правіше.

«Ні… щось тут не те. Все занадто логічно. Коли ж я нарешті прокинуся?»

Ключ опинився в долоні, і він не вагаючись вставив його в щілину замка. Той глухо клацнув. З відчинених дверей ніч дихнула на нього пахощами яблуневого цвіту.

Маленька рука нічного гостя наполегливо потягнула його за собою, і Стефан безвільно пішов за ним, відчуваючи, як його охоплює цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хай буде те, що буде. Переступивши поріг хати, вони зробили кілька кроків і повільно розчинилися у темряві.

«Прогулянка з вампіром», майнула чітка думка. «Наступна глава моєї книги».

Він не міг пригадати всі подробиці цієї подорожі.

Стефан не пам’ятав, як залишив позаду темні заспані хати і опинився серед німих дерев-велетнів. Відчуття було таке, начебто він якимось чином забрів у «Лісову пісню» Лесі Українки — навколо височіли апатичні сосни і звідусіль лунали таємничі звуки. Ліс неначе перетворився на величезну живу істоту, що уважно роздивлялася несподіваних гостей, можливо, розмірковуючи — проковтнути їх чи залишити живими? Під ногами тріщала суха глиця, і Стефан зрадів, що встиг натягнути капці. Проте всередині все ж причаїлася тривога, вона росла й розтікалася по жилах — все навколо було дуже вже реальним. Аж занадто.

Його супутник, породження людського страху і власної темної фантазії, за весь цей час не вимовив ні слова. Стефан все ще тримав його долоню, схожу на грудку сирої землі, проте очам іноді здавалося, що довга біла сорочка хлопчика маячить десь попереду, зникаючи за деревами. Хоча, що тут дивного? У теперішніх обставинах це було більш природнім, аніж відчуття холодного вітру на оголеній шкірі чи твердого ґрунту під ногами.

Вони все далі заглиблювалися у лісові хащі, і Стефан раптом здогадався: вони йдуть до кручі, туди, де, за Семеновими словами, люди поховали Оксану, зловісну посібницю старого чаклуна. «Мене послали по тебе», сказав йому малий. Тепер вже можна було здогадатися, що відбудеться далі, але йому й на думку не спало повертатися назад. Навряд чи він зміг би це зробити, навіть якби й захотів. Він казав собі, що це просто цікавість, як тоді, у далекому дитинстві, але це було щось інше. Якась химерна, безтілесна сила захопила його, і Стефанові нічого не залишалося, як лише продовжувати грати за чужими правилами. Він перетворився на спостерігача, пішака у чиїхось невидимих руках, і усвідомлення того, що це лише сон, не дуже допомагало.

Невідомо, скільки часу пройшло, поки вони дісталися до місця. Вийшовши з поміж частоколу товстих