Глибинка - Олександр Шевченко

уяву, він все ж ніколи не ставив під сумнів закони природи та свої власні уявлення щодо них, і тому все його життя було чітким і зрозумілим. Так, його цікавило реальне й нереальне, але лише як стороннього дослідника, з тих, що годинами роздивляються під збільшувальним склом цікавий різновид метелика «мертва голова». Припустити, що таке може статися насправді?

Це жарт?

Він не сприйняв серйозно те, що розповів йому Семен.

Все це було лише забобонами, доведеними до фанатизму, гадав. Щось на зразок спалення відьом у часи середньовіччя. Так, він очікував, що зіткнеться з чимось подібним, проте в цьому селищі все зайшло надто далеко.

Ні, Стефан зовсім не збирався нікого засуджувати — що було, те було — але не треба вимагати від нього такої ж сліпої віри в усе це. Власна думка завжди залишалася для нього останньою.

І все ж таки істина була жорстокою. З певної точки зору, Семенова розповідь була лише верхівкою айсбергу.

Всієї правди не знав ні він сам, ні його несподіваний гість.

Ні той, ні інший не знали, що дівчинка, яка безслідно зникла в сороковому році, закінчила своє коротке життя в руках людини, старішої за саме селище і всіх його мешканців разом узятих. Це сталося на невеличкому місцевому цвинтарі, під пильним оком повного місяця, що похмуро дивився на все це з чорних небес. В ту ніч несамовитий вітер шумів у верхівках дерев і гнав по небі аморфні уривки хмар, що складалися у якісь примарні постаті, і очі таємничої постаті уважно стежили за цими метаморфозами. Він прагнув отримати відповідь.

— Отче, — казав він у вируючу пітьму. — Батьку темряви і царю смерті! З покорою приношу тобі цю жертву, незаймане тіло і чисту кров. Прийми її і дай мені свій знак!

Його руки забарвилися темною кров’ю, і, підвівши погляд догори, він побачив, як місяць на якусь мить набув кольору протухлого жовтка. Десь в глибині лісів вовки затягнули свою протяжливу пісню, а земля під ним здригнулася, неначе всі мерці раптом прокинулися од вічного сну. Це й був початок.

З розповіді свого родича Стефан вже знав і про дівчину, з якою колись звела доля козаків на чолі з Безродним, і про Оксану, «онуку» старого чаклуна, але він і не здогадувався (втім, як і сам Семен), що це була одна й та ж людина.

Хоча насправді ця дівка, що здавалася такою молодою, перестала бути людиною у справжньому розумінні цього слова відтоді, як вперше зустрілася з чорнявим козаком на ім’я Данило Чорний. Пристрасть примусила її покинути свою родину і рушити за ним; несамовита жага, яку розпалювали його очі, відвернула її від обличчя Бога. Він не відповів взаємністю, але замість цього подарував їй владу над життям та смертю, зробивши володаркою Невмирущих, і кілька краплин його крові навіки пов’язали їх. Так Оксана через прокляття здобула безсмертя.

Данило полишив її, рушивши у нові незвідані країни, але увесь цей час вона терпляче очікувала на його повернення, зберігаючи всередині якусь деформовану подобу кохання. Багато селищ постраждало від її набігів, багато людей перейшло межу, яка відділяла людське від диявольського, поки ця дівчина рухалася у напрямку, що його вказував їй безтілесний голос Господаря. І ось нарешті вона опинилася на землі, яка мала стати наступним притулком її хазяїна. Тут він мав здійснити, те що задумав, звідси повинна була початися експансія нового, сутінкового життя, істот, що потребували людської крові. Як і казав голос, на цьому місці звелося селище, сюди прийшли люди, але Оксана трималася осторонь, аж поки Данило не повернувся і не оселився тут, покликавши її, коли прийшов час.

Стефан не знав, що Андрійко, якого майже всі вважали загиблим, насправді залишився останнім з Невмирущих, і місячними ночами він іноді з’являвся в селищі, заглядаючи у темні вікна хатин. Ні, він не шукав чергової жертви — джерелом свіжої крові йому досі слугував увесь тваринний світ, що мешкав у цих краях. Він знав, що ще занадто рано; як і безтілесний дух старого Данила, що одного разу повстав перед маленьким хлопчиком на ім’я Стефан Хошкевич, він вичікував. Так само, як і королева вампірів, що лежала на околиці древнього лісу, вкрита двома метрами сирої землі. Всі вони чекали сприятливих умов, неначе зародки комахи-паразита. І ось час настав.

Стефан і не здогадувався, що тепер його ставлення до історії Маренівки (вірю-не вірю) вже не мало значення. Колесо заоберталося, звір почув здобич, а те, що він завжди вважав породженням хворої уяви, почало пробивати собі шлях у реальний світ. Не знав він і того, що його роль у цьому була досить значною…

Вночі (9)

Щось розбудило його серед ночі. Спочатку Стефанові здалося, що цей звук належить примарній країні його турботних сновидінь — таке почуєш, коли постукаєш нігтями по склу. Не відкриваючи очей прислухався, і в абсолютній тиші, що панувала в будинку, знову почув його. Стук пальців у шибку.

Тихий, дитячий голос:

— Дядьку Стефане…

Знову кляті сни, спокійно подумав крізь дрімоту. Не можна так довго жити в полоні власних божевільних фантазій. Ти перепрацювався, і це твоя літературна «біла гарячка».

Той, хто стояв під вікном, нікуди не зникав. Пальці ковзали по склу, видаючи неприємне скавчання, а хлопчачий голос невпинно кликав:

— Дядьку Стефане, пустіть мене! Це я, Андрійко, я маю дещо вам сказати!

Інтонації нічного гостя нагадали малих циганчат, що зазвичай нишпорять по вагонах метро: «Па-ма-ги-те-ра-ди-бо-га-па-дай-те…». Стефан ледве не розсміявся. Але ім’я «Андрійко» запустило в його мізках блискавичну ланцюгову реакцію, і через мить він зрозумів, що воно значить — неначе книжка розкрилася на потрібній йому сторінці.

«Ось так, Семене. Ти ж казав, що їх знищено… Один, виявляється, вцілів і прийшов