Чаротворці - Террі Пратчетт
Патрицій зітхнув і поклав останній звіт на купу поряд із стільцем. Коли він був маленьким, то побачив циркача, здатного одночасно жонглювати дванадцятьма тарілками. Лорд Ветінарі був переконаний, що лише людина, спроможна повторити подібний трюк із сотнею тарілок, могла приступити до вивчення мистецтва управління Анк-Морпорком, містом, яке хтось описав як «щось подібне на перевернутий мурашник без властивого йому шарму».
Він виглянув з вікна на віддалену твердиню Вежі мистецтв, центр Невидної академії, і невиразно задумався, чи хтось із цих старих нудних дурнів зможе вигадати кращий спосіб перевірки документації. Звісно, ні, від чарівників не слід очікувати розуміння таких простих речей, як звичайне громадянське шпигунство.
Зітхнувши вдруге, він взявся розшифровувати те, що президент Гільдії злодіїв сказав своєму заступнику опівночі у звуконепроникній кімнаті, схованій за його офісом у штаб-квартирі Гільдії, і...
Опинився у Великій за...
Опинився не у Великій залі Невидної академії, де він провів кілька нескінченних обідів, але довкола також було багато чарівників, і вони були...
...інакші.
Неначе Смерть, якого, за думкою деяких міських нещасливців, він дуже нагадував, Патрицій ніколи не злився, якщо мав час, щоб все обдумати. Однак інколи він міркував напрочуд швидко.
Патрицій обвів поглядом чарівників, які його оточували. У них було щось дивне, що здушувало слова обурення в його горлі. Вони нагадували овець, які раптово натрапили на вовка, пійманого в пастку, саме в ту мить, коли їм повідомили, що в єдності — сила.
Щось подібне було в їхніх очах.
— Що означає це зну... — завагався він і зрештою закінчив: — Це? Потіха на честь Дня Дрібних Божеств?
Його очі крутнулися й зустрілися з поглядом маленького хлопчика з довгим металевим костуром у руках. На обличчі хлопці сяяла найстаріша посмішка, яку коли-небудь бачив Патрицій.
Кардінґ прокашлявся.
— Мій пане... — почав він.
— Розповідай, друже, — гаркнув лорд Ветінарі.
Спочатку Кардінґ говорив боязко, однак голос Патриція був аж занадто безапеляційним. У чарівника побіліли кісточки пальців.
— Я чарівник восьмого рівня, — тихо сказав він. — І ти не посмієш звертатися до мене таким тоном.
— Добре сказано, — зауважив Койн.
— У підземелля його, — наказав Кардінґ.
— Але в нас немає підземель, — мовив Житник. — Це ж академія.
— Тоді відведіть його у винний льох, — гаркнув Кардінґ. — А поки будете внизу, побудуйте кілька підземель.
— Ви маєте хоч найменше уявлення про те, що ви робите? — запитав Патрицій. — Я вимагаю пояснень, що це озна...
— Ти не маєш права нічого вимагати, — заперечив Кардінґ. — А означає це те, що від сьогодні керуватимуть чарівники, як і було визначено долею. Тепер від...
— Ви? Керувати Анк-Морпорком? Чарівники, які ледве управляють один одним!
— Так!
Кардінґ усвідомлював, що це далеко не найдотепніша відповідь, але значно більше задумувався про те, що песик Гав, перенесений до зали разом із господарем, перевальцем підібрався до чарівника й зараз короткозоро розглядав його черевики.
— Тоді всі справжні мудреці нададуть перевагу безпеці в чудових глибоких підземеллях, — зауважив Патрицій. — А тепер зупиніть ці дурощі й поверніть мене в мій палац. І тоді, можливо, ми більше не згадаємо про це непорозуміння. Принаймні у вас такої можливості не буде.
Гав припинив досліджувати черевики Кардінґа й поспішив до Койна, гублячи кілька жмутків шерсті на шляху.
— Ця пантоміма триває задовго, — заявив Патрицій. — Я починаю...
Гав загарчав. Це був глибокий, первісний звук, який зачепив якусь струну в расовій пам'яті всіх присутніх і викликав у них нагальне бажання залізти на дерево. Він нагадував про довгі сірі тіні, які полювали на світанку часів. Дивовижно, як у такій маленькій тваринці могло вміститися стільки загрози, і вся вона спрямовувалася на костур у руках Койна.
Патрицій зробив крок вперед, щоб схопити пса, але Кардінґ підняв руку й послав згусток помаранчево-блакитного полум'я через усю залу.
Патрицій зник. На тому місці, де він стояв, тепер моргала маленька жовта ящірка. Вона оглядала чарівників злісним тупим поглядом, характерним для всіх рептилій.
Кардінґ вражено розглядав свої пальці, наче вперше в житті.
— Чудово, — хрипко прошепотів він.
Чарівники поглянули на ящірку, яка важко дихала, а тоді на відблиски міста в ранішньому світлі. Ззовні були муніципальна рада, міська варта, Гільдія злодіїв, Гільдія торговців, духовенство... і ніхто з них навіть не підозрював, яке нещастя їх ось-ось спіткає.
Почалося, — сказав капелюх зі своєї коробки на палубі.
— Що почалося? — запитав Ринсвінд.
Панування чаротворства.
— Це добре? — побілів Ринсвінд.
Ти хоч колись розумієш, що тобі кажуть?
Тут Ринсвінд відчув себе впевненіше.
— Ні, — відповів він. — Не завжди. Особливо останнім часом. Не часто.
— А ти впевнений, що ти дійсно чарівник? — поцікавилася Коніна.
— Це єдине, у чому я коли-небудь був упевнений, — запевнив він.
— Дивно.
Ринсвінд сидів на Багажі на осяяному сонцем носі «Океанського танцівника», який, мирно похитуючись, пересікав зелені води Округлого моря. Навколо нього моряки виконували — він був переконаний — важливі мореплавні справи, і чарівник сподівався, що вони робили це правильно, бо після висоти Ринсвінд найбільше ненавидів глибину.
— Маєш стурбований вигляд, — зауважила Коніна, обрізаючи йому волосся.
Ринсвінд намагався якомога сильніше втягнути голову в плечі, рятуючись від лез, що миготіли довкола.
— Бо я і є стурбований.
— Що таке цей Апокраліпсис?
Ринсвінд завагався.
— Ну, — почав він, — це кінець світу. Типу того.
— Типу того? Типу кінець світу? Тобто ми навіть не знатимемо напевно? Обернемося й запитаємо: «Вибачте, ви нічого не чули?»
— Річ у тім, що пророки так і не дійшли згоди. Існує ціла купа різноманітних невиразних передбачень. Деякі з них доволі божевільні. Тому це й назвали Апокраліпсисом, — він мав зніяковілий вигляд. — Щось типу апокрифічного Апокаліпсису. Такий собі каламбур.
— Не дуже вдалий.
— Ага, не зовсім[12].
Ножиці Коніни діловито заклацали.
— Мушу визнати, що капітан, схоже, дуже радий, що взяв нас на борт, — зауважила вона.
— Просто вони вірять, що чарівник на борту приносить
