Чаротворці - Террі Пратчетт

— Досі спить... — почав Житник.

— Я тут, — мовив Койн.

Він стояв у проході, що вів до помешкань старших чарівників, тримаючи октироновий костур, який був у півтора рази вищий за нього. Крихітні прожилки жовтуватого вогню виблискували на матовій чорній поверхні, такій темній, неначе ущелина, що пронизує світ.

Житник відчув, як золотисті очі буквально свердлять його, прокручуючи найпотаємніші думки на задній частині його черепа.

— О, — мовив він голосом, який, на його думку, був привітним, як у доброго дядечка, однак прозвучав радше як передсмертний здушений хрип. Такий початок вимагав ще гіршого продовження, а воно не забарилося. — Я бачу, ти, гм, прокинувся, — сказав скарбій.

— Мій любий хлопче, — почав Кардінґ.

Койн подивився на нього довгим, крижаним поглядом.

— Я бачив тебе минулого вечора, — сказав він. — Ти могутній?

— Лише трохи, — відізвався Кардінґ, пригадавши схильність хлопчика використовувати чарівників для гри в каштани з летальним наслідком. — Але не такий, як ти, я певен.

— Мене зроблять архіректором, як судилося долею?

— О, однозначно, — відповів Кардінґ. — Без сумніву. Можна поглянути на твій костур? Такий цікавий дизайн...

Він простягнув пухку руку.

Це було обурливим порушенням етикету. Жодному чарівнику і думати не варто, що можна доторкнутися до чужого костура без особливого дозволу. Однак дехто не може повірити, що діти — повноцінні люди, і гадає, що при спілкуванні з ними можна забути про правила ввічливості.

Пальці Кардінґа охопили чорний костур.

Пролунав звук, який Житник радше відчув, ніж почув, і Кардінґ, пролетівши крізь усю галерею, врізався в протилежну стіну зі звуком, який видає мішок з салом, вдаряючись об тротуар.

— Більше так не роби, — наказав Койн. Він обернувся, подивився крізь побілілого Житника й додав: — Допоможи йому піднятися. Сподіваюся, він не сильно постраждав.

Скарбій підбіг і схилився над Кардінґом, який важко дихав і набув дивного кольору. Житник плескав по його щоках, поки той не розплющив одне око.

— Ти бачив, що сталося? — прошепотів він.

— Не впевнений. Гм. А що трапилося? — прошипів Житник.

— Він мене вкусив.

— Наступного разу, коли доторкнешся до костура, помреш, — сказав Койн, ніби нічого не сталося. — Ти зрозумів?

Кардінґ обережно підняв голову, щоб вона часом не розсипалася.

— Цілком, — відповів він.

— А тепер я би хотів побачити Академію, — продовжив хлопчик. — Я багато про неї чув.

Житник допоміг Кардінґу невпевнено звестися на ноги й підтримував його, поки вони покірно дріботіли за хлопчиком.

— Нізащо не торкайся його костура, — пробурмотів Кардінґ.

— Я не забуду, що цього, гм, не можна робити, — рішуче пообіцяв Житник. — На що це було подібне?

— Тебе коли-небудь кусала гадюка?

— Ні.

— Тоді ти точно зрозумієш, що я відчув.

— Гм-м?

— Це зовсім не нагадувало укус гадюки.

Вони поспішили за цілеспрямованим Койном у Велику залу, минули сходи й пройшли крізь виламані двері.

Житник вибіг наперед, прагнучи справити хороше враження.

— Це Велика зала, — повідомив він. Койн кинув на нього погляд своїх золотистих очей, і чарівник відчув, що в нього пересохло в роті. — Вона так називається, бо, бач, це зала. І вона велика.

Житник ковтнув.

— Це велика зала, — пробурмотів він, намагаючись побороти дію цього сліпучого, наче прожектор, погляду й зберегти зв'язність думок. — Велика головна зала, тому вона й називається...

— Хто ці люди? — запитав Койн, вказавши на них костуром.

Чарівники, які зібралися в залі, а зараз обернулися, щоб подивитися, як той входить, позадкували, гадаючи, що костур був вогнеметом.

Житник прослідкував за поглядом Койна. Той вказував на портрети й статуї колишніх архіректорів, що прикрашали стіни. Бородаті й у гостроверхих капелюхах, стискаючи орнаментальні манускрипти або таємничі символічні деталі астрологічного обладнання, вони дивилися вниз жорстокими поглядами — наслідком крайньої зарозумілості, або, можливо, хронічного запору.

— З цих стін, — сказав Кардінґ, — на тебе дивляться дві сотні найвеличніших чарівників.

— Мені на них плювати, — сказав Койн, і костур випустив струмінь октаринового вогню. Архіректори зникли.

— І вікна занадто малі...

— Стеля занадто висока...

— Все занадто старе...

Чарівники кинулися навзнак, намагаючись врятуватися від костура, що блискав та іскрився. Житник натягнув капелюха на очі й закотився під стіл, відчуваючи, як довкола здригається вся Академія. Дерево скрипіло, каміння стогнало.

Щось торкнулося його голови. Він закричав.

— Зупини це! — крикнув Кардінґ поверх шуму. — І надягни капелюх нормально! Прояви хоч трохи гідності!

— Чому ж ти тоді теж під столом? — кисло відізвався Житник.

— Ми повинні схопитися за цю можливість!

— Що, як за костур?

— Йди за мною!

Житник виліз у сліпучий, жахливо сліпучий новий світ.

Зникли грубі кам'яні стіни. Зникли темні крокви, домівка сов. Зникла підлога з її візерунком чорно-білих плиток, що бентежили зір.

Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.

Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.

І, як довелося визнати Житнику, те, що залишилося, не вселяло довіри. Він раптом гостро усвідомив, що під мантією — рваною, сильно вицвілою мантією, прогризеною в місцях, до яких змогли дістатися миші — на ньому досі були його кімнатні капці.

Тепер зала майже цілком складалася зі скла. Там, де не було скла, іскрився мармур. Усе мало такий розкішний вигляд, що Житник відчув себе недостойним цього місця.

Він обернувся до Кардінґа й побачив, що його побратим-чарівник дивиться на Койна зі зачаруванням.

На обличчях більшості чарівників також застиг подібний вираз. Чарівники, яких не приваблює сила — не істинні чарівники, а це була справжня сила. Костур зачарував їх, як кобр.

Кардінґ простягнув руку, щоб доторкнутися до плеча хлопчика, але подумав, що краще цього не робити.

— Дивовижно, — сказав він натомість.

Він обернувся до гурту чарівників і підняв руки.

— Браття мої, серед нас з'явився надзвичайно могутній чарівник! — проголосив він.

Житник