Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

— Elle est ici (Вона вже тут), — оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. — Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

— Нарешті, — зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

— Ну, і як? — спитав він. — Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

— Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

— Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, — стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. — А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

— А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? — спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. — Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

— Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

— Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? — запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

— Ні! — скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

— Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, — сказав Метью з роздратованим жестом. — До того ж, головна проблема — це її волосся.

— Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що — ні, — відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. — Що воліє вдягнути мадам де Клермон? — Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

— Не чіпайте.

— Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», — пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. — Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. — Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

— «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, — запротестувала Франсуаза.

— Чутки? Які чутки? — насуплено спитала я.

— Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви — католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

— Іспанкою?

— Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

— Але ж то я вправлялася у французькій! — З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

— Синові кучера так не здалося. — Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. — Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

— Fallaces sunt rerum species, — зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. — «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

— Іще не на часі цитувати Сенеку, — відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

— Стоїцизм завжди на часі, — відрізав Кіт. — Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю — залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

— Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! — вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

— Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, — прошепотів Генрі. — Перед вами — найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони — або ж відсутність таких — у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

— Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, — пирхнув Кіт.

— Це я —