Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.

— А з ким у тебе зараз проблеми? — спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. — І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?

— Із моїм кравцем, — відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. — Також із видавцем «Тамерлана Великого». — Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. — А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. — Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.

— Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, — вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.

— Я про це потурбуюся, не хвилюйся.

Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.

— На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.

— Звісно, що розрахуєшся, — промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.

— Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, — відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. — Бо маєш жахливий вигляд.

«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.

— В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. — Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.

— При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви — недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.

Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду — пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.

Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.

— Удовиця Бітон чекає, — нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.

— А що, як вона зможе читати мої думки? — злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.

— Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, — порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». — Якщо аргументів не залишиться — брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.

— Відьма не може брехати іншій відьмі.

— Усе це добром не закінчиться, — похмуро пробурмотів Кіт. — Можу побитися об заклад на гроші.

— Припини! — вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.

— Усе, що я хотів сказати, це… — почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.

— Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, — відрізав Метью, посилюючи хватку.

— Постав його на місце, — сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу — на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.

— Ходімо, Діано, все буде гаразд. — У голосі Метью й досі відчувалася впевненість, але зловісне поколювання в кінчиках моїх пальців підказувало мені, що Кіт може мати рацію.

— Господи милосердний, — пробурмотів Волтер, не вірячи своїм очам, коли наша процесія увібралася до кімнати. — Це — удовиця Бітон?

У дальньому кінці кімнати стояла у тіні відьма — усім відьмам відьма, наче спеціальний кастинг пройшла: маленька, зігнута й старезна. Коли ми до неї наближалися, то стали виразніше проявлятися деталі її поруділого від часу чорного плаття, сивих кучерів та обвислої шкіри. Одне її око було біле від катаракти, а друге — пістряво-каре. Очне яблуко, те, що з катарактою, мало лячну схильність обертатися навсібіч у своєму заглибленні так, немов бачило краще й глибше. Щойно я подумала, що все найогидніше в ній я вже побачила, як раптом помітила на переніссі у відьми невелику бородавку.

Удовиця Бітон зиркнула в мій бік і неохоче зробила реверанс. Ледь відчутний свербіж у моїй шкірі засвідчив, що переді мною таки дійсно відьма. Несподівано моє третє око розкрилося, шукаючи додаткової інформації. Однак, на відміну від більшості інших створінь, удовиця Бітон майже не випромінювала світла. Вона була наскрізь сіра з голови до п’ят. Було якось прикро бачити відьму, котра щосили намагалася бути непрозорою. Невже і я була такою ж до того, як торкнулася манускрипту Ешмол-782? Моє третє