Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

— Найголовніша хитрість — це кинути прикидатися. — Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти — відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

— Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

— Ти призвичаїшся й пристосуєшся, — запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

— Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

— Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. — Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. — Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

— Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

— Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?

— Та так, здебільшого своє ім’я.

Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.

— Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?

— Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. — Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. — Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.

— За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя — оцінка п’ять балів! — посміхнувся Метью.

— А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?

Метью взяв мене за підборіддя.

— Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. — Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.

Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.

Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.

31 жовтня 1590, дощ із проясненнями

Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.

1 листопада 1590, холодно й сухо

Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі — друзі мого чоловіка. Місяць уповні.

Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.

Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна — то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.

— Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, — зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.

— Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих,