Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс
— Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, — відповіла я.
— А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.
У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.
— До господині Ройдон прийшли чоловіки, — оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.
— Сомерс, — нахмурився Метью. — А це — молодший Джозеф Бідвел?
— Еге ж, володарю Ройдон, — відповів молодший, стягуючи з голови шапку.
— А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, — заявила Франсуаза.
— Розміри? Які розміри? — погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.
— Взуття. Рукавички — для гардеробу мадам, — сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».
— То я попросила Франсуазу послати за майстрами, — пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.
— Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, — невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, — і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. — Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.
— Дозвольте, господине Ройдон? — спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.
— Будь ласка, — сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.
Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.
— Не барися, хутко до діла, — суворо наказав йому Метью.
— Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, — забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.
— А де твій батько, хлопче? — спитав Метью вже добрішим голосом.
— Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. — Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.
— А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? — спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.
— Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.
— Ми не збираємося з’являтися при дворі, — швидко заперечив Метью.
— Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. — І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.
Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.
— Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? — спитав Метью.
— Так, дякую, володарю Ройдон, — з легким поклоном відповів чоботар.
— Шарль пошле йому оленини та масла, — додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. — І вина також.
— Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, — сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.
— Є іще хворі? — спитав Метью.
— Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, — стисло відповів Сомерс.
— Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.
— Ні, — відповів Сомерс, відриваючи нитку. — Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.
— Амінь, — сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.
Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.
— Ніяких нових призначень для Діани, — сказав він суворим голосом. — Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.
Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.
— Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, — сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. — Вимова голосних — ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…
— Охолонь, — перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. — Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.
— І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? — здивувалася
