Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Але, Арголіне, – в його погляді очікування і прихована надія, тобто ризик виправдався, – принц має знати все, що відбувається у столиці, навіть віяння моди. – Начебто не образився. Чи не збагнув, про що я? – Невже батько ніколи не пояснював тобі, як… як влаштовані справи у палаці?

Співрозмовник відразу втупився у землю. Я спробувала виправити ситуацію. Боги, не вмію я розмовляти про такі матерії з підлітками!

– Хоча що він розуміє в сучасності! – Цю думку було схвалено енергійним кивком. – Батькам завжди здається, ніби діти ще маленькі. – О, я поцілила в болюче місце. – Уявляєш, Навагрему тато недавно подарував дерев'яного єдинорога! Брат тоді з ним місяць не розмовляв, а батько досі не розуміє, чому.

– Правда? – засміявся імператорський спадкоємець, втративши зарозумілість і перетворившись на звичайного хлопчиська, що намагається здаватися дорослим.

Та не треба забувати: коли до нього повернеться можливість використовувати магію, це миле створіння знову стане кошмаром.

Я кивнула, забувши уточнити: те «недавно» було десять років тому, а брат не розмовляв, бо на радощах спробував поцілувати конячку і загнав у язик велику скалку. Вже наступного дня від рани не залишилося й сліду, але чомусь Няв тоді подумав, ніби тато все підстроїв.

– А я Обраний, – тихо вимовив принц.

Спершу я навіть не зрозуміла, про що він.

– Куди?

– Не куди, а ким, – із сумом уточнив Арголін. – Коли я підріс, мене провезли по всіх Дванадцяти храмах. Знаєш, як це робиться?

Звісно, я знала. Новонародженого (або дитину до одинадцяти років) показували богам. Багатії влаштовували ціле паломництво святими місцями, люди середнього достатку обмежувалися якимось одним храмом, біднота задовольнялася молитвами.

Я теж була в такій подорожі. Найбільше мені запам'ятався Храм Смерті. Точніше, його головний артефакт – Дзеркало Таємниці. За легендою, в ньому з’являлись потаємні бажання людської душі… Я не зважилась подивитися в нього.

– Мене вибрав бог Війни, Меченосець, – продовжував співрозмовник. – Він подарував мені магію і сказав, що я зобов'язаний відновити рівновагу, оскільки її порушили через мене. Це ніби пророцтво… Воно збудеться через п'ять років.

– Як збудеться? – Я не могла не вірити його словам хоча б тому, що завжди відчувала, коли брешуть. – Як порушили?

– Ну, мені тільки переказували все це… Коротко кажучи, моє народження спровокувало знищення артефакту Храму Війни – Меча Ненависті. Чи навпаки? Меч зник раніше[1]! Тоді Меченосець отримав тіло і силу, але він зайнявся облаштуванням свого світу і не звертав уваги на справи людей. А паломники все йшли, приносячи ненависть і виплескуючи її в храмі. Вона накопичувалася, поки один зі служителів не став її вмістилищем. Може, ти навіть пам'ятаєш… Була Пора Паломництва. Дуже багато людей загинуло, в імперії оголосили тижневу жалобу.

Так, я пам'ятала той час… Добре пам'ятала. Клієнти приходили часто, сподівалися щось змінити… ми й грошей з них не брали. А в Храм Війни відвідувачів тепер не пускають.

– На цього жерця, Маргет, здається, його звали, оголосили полювання в Клусі, Веллі і Гартоні. Він втік до Дивного Лісу. Тут будь-яка магія гаситься, навіть магія богів. Як у мене… Але за розрахунками Мечоносця виходило, що понад п'ять років Маргет не протримається, чужа ненависть спалить його зсередини, тим паче, він уже ніби як сам перетворився на артефакт і збирає негативні почуття оточуючих. У країні не-людей він не може позбутися цього вантажу, отже буде тягнутися до людей. Я ж, маючи силу бога Війни, зобов'язаний його знищити… І стати наступним збирачем ненависті, щоб через п'ять років передати цю почесну посаду черговому Вибраному. Сама розумієш, батьку така перспектива не сподобалася, – з гіркою насмішкою закінчив принц.

У мене виникло закономірне питання:

– Арголіне, ти ж не маєш у Дивному Лісі магії? Як і той… Маргет?

– Все передбачено, – криво посміхнувся веллійський спадкоємець. – Магії немає, проте сила Мечоносця зі мною. Ненависть, тому що іншої бог не знає. Тільки спрямована на мене. Чим більше людей мене щиро ненавидять, тим сильнішим я стаю. Знаєш, Рено, – він уперше вимовив моє ім'я, – як важко постійно стримувати силу, якій потрібна підгодівля? І як легко наплювати на все… Батько не дозволяв мені ні з ким близько спілкуватися, тому що це завжди закінчувалося смертельною образою. І в Клус мене відправили лише для того, щоб маги спробували накласти обмежуючі заклинання. Адже ніхто всерйоз не вірить у покликання, та й куди мені змагатися з колишнім служителем Храму Війни? Навіть якщо мене зненавидять усі люди й не-люди, він буде сильнішим. Я тому й хочу стати воїном, щоб перемогти Маргета силою зброї. Тільки мені заборонено брати в руки колючо-ріжучі предмети. Як небезпечному божевільному! Гедан… тобто Гент мене трохи розуміє. Його Вогонь теж вимагає болю, страху і ненависті. Найчастіше він вибирає тих, хто йому дорогий… І навіщо я тобі це розповідаю? – здивовано глянув Арголін, не демонструючи, втім, особливого збентеження.

Я м'яко усміхнулася, хоча в серці бушувала пожежа. Противитися відьмі, що лізе в душу, неможливо. Заговоривши, викладеш усе до кінця. Навіть якщо відьма ще не зовсім відьма. І якщо зовсім не відьма!

– Все гаразд, – спробувала я підбадьорити того, до кого несподівано відчула симпатію. – Все гаразд, Арголіне.