Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Отже, країна не-людей… Місце, де вся людська магія немов зникає. Не дивно, що пропала наша карета. І вона, і збруя коней були обвішані заклинаннями – тепла, прохолоди, слухняності, відлякування собак та іншими, часто використовуваними в господарстві. Зрозуміло й те, чому Арголін не зміг познущатися над місцевим.

Місцеві! То ось чому вони дивилися на нас як на прийшлих богів: з тривогою і цікавістю. Хто ж із не-людей готовий побачити на своїх землях людських мандрівників? Причому не армію або хоч загін – ні, лишень чотирьох, один з яких ще дитина, а друга – дівчина…

Ми перемістилися до кордону, що відділяв Пустку від Дивного Лісу? Не знала, що він теж світиться.

Пощастило, нічого не скажеш! Якби ми опинилися трохи далі до океану… Жителі Пустки не обмежилися б простою цікавістю. Подейкують, їх бояться навіть не-люди. Ну, бояться – сильно сказано, швидше побоюються, через що і встановили межу. Бабуся розповідала, ніби в Пустці живуть ті, хто втратив душу і шукає її в кожному мандрівнику.

А ще, якщо мають рацію підручники, за якими я вивчала географію, у прикордонних землях населення майже немає. Зрозуміти б, добре це чи погано? Добре – є шанс ні на кого не натрапити. Погано – навіть якщо йти по прямій, пішки далеко не задибати…

– Ех, принце… Ну це як доля, – заявив Гент, і ми з братом нашорошили вуха.

Але пояснень не було.

Арголін знітився і почав розгрібати те немагічне барахло, яке лежало впереміш – виплутувалися ми з нього як могли, не звертаючи уваги на збереження речей.

Няв підморгнув і ледь помітно кивнув на гартонця. Я заперечливо похитала головою – не наш клієнт. Ось принц – інша справа. Його можна розпитати, тільки б Гент не втручався.

Я підійшла до брата. Тихо запропонувала:

– Відвернеш його увагу?..

Він невпевнено глянув на «об'єкт».

– А ти?

Моє зітхання було красномовнішим за слова. Чомусь так повелося, що чоловіки різного віку вважали мене онучкою, донечкою, сестричкою, подругою, але аж ніяк не засобом для відвертання уваги. Мені з радістю довіряли таємниці (й не тільки свої), скаржилися на долю і несправедливість світоустрою – ті, хто хотів поплакатися. Гент до таких не належав. А чим зацікавити його, крім безкоштовної сповіді, я й гадки не мала. Всім відомо, з жінкою справжній гартонець визнає лиш одну «бесіду»… Втім, вони ж воїни, їм подобається зброя. Дуже хороша зброя!

– Повернеш! – наказала я, вкладаючи Няву в пальці рукоять гномівського кинджала – випадкового подарунка на день народження.

Брат розцвів такою блискучою усмішкою, що стало ясно – більше цієї речі мені не бачити.

– З кого почнемо? – кровожерливо поцікавився він, перехоплюючи клинок зручніше і роблячи декілька невмілих випадів.

– З тебе… Не заріжся, – роздратовано порадила я, вже подумки попрощавшись з кинджалом.

Хоча, відверто кажучи, жаліти нема про що – з холодною зброєю я вміла поводитися приблизно так само, як із чарівною паличкою. Потримати-помахати – будь ласка, але користі від цього …

Няв схопив ніж за кінчик леза, розмахнувся… Я скрикнула, Гент ледве встиг відскочити вбік. Кинджал тюкнувся рукояткою у якесь дерево і впав на м'яку траву.

Гартонець запитально підняв брову. Няв незворушно пояснив:

– Тренуюся. Чомусь мені здається, що захищатися ще доведеться. Або захищати її, – кивнув на мене.

Гент зміряв мене поглядом, немов вирішуючи, зазіхне на таке який-небудь не-людь чи ні, але (ймовірно, згадавши звичаї батьківщини – сім'я понад усе) стримав насмішку. Запропонував:

– Хочеш, покажу, як це робиться?

Ха, спробував би не показати! Няв років з чотирнадцяти освоїв ефективну техніку: «Зацікав старшого, щоб він забув, як ти цілувався з його донькою-сестрою-дівчиною». І ця техніка спрацьовувала у восьми з десяти випадків. А для решти в запасі були варіанти «Вибачте!», «Не помітив!», «Не знав!» та інші.

Для навчання обрали місце віддалік, щоб, боронь боги, не зачепити Його дорогоцінну Високість. Спадкоємець імперії уроком метання кинджалів у ціль (чи у напрямку цілі…) не зацікавився. Він і далі розкладав речі на чотири купи: свої, мої, Гента – і залишки карети, що не мали слідів магії.

Сумка Нява лежала на дні річки.

Трохи запізно я усвідомила, що дорожні баули чомусь витрушені і принц перебирав не тільки те, що лежало вперемішку, а й предмети, для його очей не призначені. Кхм… Якщо він ще кілька хвилин витріщатиметься на мою нижню білизну, залишиться без очей зовсім – викотяться. Ще одна дивина – живучи в палаці, дивуватися таким речам? Досить скромним і без особливих прикрас – в дорогу бралися, як-не-як, і на завдання. Мда, Високосте, не все у твоєму житті зрозуміло. Чи у старіючого імператора немає фавориток відповідного віку?

Присівши навпочіпки поруч із Арголіном, що одразу зашарівся, і відібравши у нього свої… е-е-ем… речі, я почала методично сортувати купу, в якій було найбільше моєї власності. Принц не придивлявся, що куди кладе, зате мені випала нагода побачити, які… хм!.. носять у Гартоні. Дуже цікаво. На помилку я не вказала – брату згодяться, у нього ж що було – то спливло, причому в буквальному сенсі. Або посміємося потім, коли в руках Гента не буде холодної зброї.