Українська література » Фентезі » Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Читаємо онлайн Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
я. — Дракус їсть каміння, і воно мало-помалу розмелюється в його другому шлунку. Метал потроху проникає в кістки та луску. — Я взяв лусочку й підійшов до одного з сірокаменів. — Він з року в рік скидає шкіру, а тоді з’їдає її, і залізо лишається в його організмі. За двісті років… — Я постукав лусочкою по каменю. Вона видала різкий, дзвінкий звук — щось середнє між дзеленчанням дзвона та полив’яного черепка.

Я повернув її Денні.

— До появи сучасної гірської справи люди, мабуть, полювали на них заради заліза. Гадаю, навіть у наш час алхіміки готові добре платити за їхню луску чи кістки. Органічне залізо — справжня рідкість. З ним, певно, можна робити що завгодно.

Денна опустила погляд на лусочку, яку тримала в руці.

— Ти переміг. Ти можеш написати про це пісню. — Її очі спалахнули від раптового осяяння. — Дай-но мені глянути на приваб-камінь.

Я витягнув його з торбинки й передав їй. Вона піднесла до нього лусочку, і вони прилипли одне до одного, знову дивно задзвенівши, як череп’я. Вона широко всміхнулася, повернулася до кострища й заходилася розгрібати його залишки приваб-каменем у пошуках інших лусочок.

Я поглянув на північні кручі.

— Мені б дуже не хотілося повідомляти погані новини, — промовив я й показав на розмиту смужку диму, що здіймалася з-поміж дерев. — Але там щось тліє. Кілки, які я поставив як орієнтир, зникли, але мені здається, що саме там ми вчора ввечері бачили синій вогонь.

Денна поводила приваб-каменем над рештками кострища.

— Дракус не може бути винним у тому, що сталося на фермі Мотенів. — Вона показала на розриту землю й дерн. — Там такого розгардіяшу не було.

— Я думаю не про ферму, — відповів я. — Я думаю про те, що чийсь покровитель минулої ночі, можливо, сидів просто неба біля невеличкої веселої ватри…

У Денни витягнулось обличчя.

— І дракус її побачив.

— Я б не став бентежитися, — швидко промовив я. — Якщо він такий розумний, як ти про нього кажеш, він, напевно, у безпеці — все одно що в хаті.

— Покажи мені хату, якій не може нашкодити ця тварюка, — похмуро відповіла вона й повернула мені мій приваб-камінь. — Ходімо подивимося.

До того місця, де з лісу здіймався ледь помітний димок, було лише кілька миль, але йшли ми повільно. Ми були змучені та втомлені, і жоден з нас не плекав особливих надій на те, що ми знайдемо, досягши мети.

Ми на ходу з’їли разом моє останнє яблуко та половину мого останнього коржа. Я відрізав кілька смужок березової кори, і ми з Денною їх пощипали та пожували. Десь за годину м’язи в моїх ногах розслабилися настільки, що кроки перестали спричиняти біль.

Чим ближче ми підходили, тим більше сповільнювалися. На зміну положистим пагорбам прийшли круті скелі та всіяні камінцями схили. Нам доводилося дертися чи йти кружно, часом петляючи в пошуках шляху.

А ще нам було чим зайнятися. Ми натрапили на зарості стиглої горобини й затрималися біля них майже на цілу годину. Невдовзі після цього ми знайшли струмок і зупинилися попити, відпочити й помитися. Мої сподівання на казкову любовну пригоду знову були зруйновані — тепер через те, що струмок був усього дюймів із шість завглибшки. Неідеальне місце для того, щоб як слід покупатися.

Ми дісталися джерела диму лише після полудня, і знайшли ми там аж ніяк не те, чого очікували.

Це була ізольована долина, схована між кручами. Я кажу «долина», але насправді вона більше скидалася на величезний прискалок серед передгір’їв. З одного боку височіла темна прямовисна скеля, а з другого було круте провалля. Ми з Денною, перш ніж знайти туди вхід, спробували проникнути до неї з двох різних неприступних місць. На щастя, вітру того дня не було, і дим здіймався в ясне блакитне небо прямо, як стріла. Якби не цей орієнтир, ми б, мабуть, так і не знайшли це місце.

Колись там, певно, був милий лісок, але тепер ця місцина мала такий вигляд, наче нею пройшло торнадо. Дерева були поламані, викорчувані, обгорілі та потрощені. Повсюди виднілися величезні борозни з вивернутої землі й каміння, неначе якийсь велетень-фермер оскаженів, орючи своє поле.

Два дні тому я не зміг би здогадатися, що може спричинити таку руйнацію. Але після того, що я побачив минулої ночі…

— Ти ж наче казав, що вони нешкідливі, — сказала Денна, повернувшись до мене. — Він тут сказився.

Ми з Денною почали пробиратися крізь цей розгардіяш. Білий дим здіймався з глибокої ями, що лишилася від великого поваленого клена. Від багаття там зоставалося хіба що кілька вуглинок, які тліли на дні ями — там, де колись було коріння.

Я знічев’я штовхнув у яму носаком черевика ще кілька грудок землі.

— Ну, одне втішає: твого покровителя тут нема. А погано тут те… — Я замовк і набрав повітря в груди. — Відчуваєш цей запах?

Денна глибоко вдихнула й кивнула, зморщивши носика.

Я виліз на повалений клен і роззирнувся навкруги. Вітер змінив напрям, і запах став сильнішим; то відгонило чимсь мертвотним і гнілим.

— Ти ж наче казав, що вони не їдять м’яса, — промовила Денна, нервово роззираючись довкола.

Я зіскочив з дерева й повернувся до прямовисної скелі. Біля неї була маленька брусована хатинка, розтрощена на друзки. Запах гниття посилився.

— Гаразд, — вимовила Денна, оглядаючи руїни. — Це вже зовсім не видається нешкідливим.

— Ми не знаємо, чи винен у цьому дракус, — зауважив я. — Якщо на це місце напали чандріяни, дракус міг прийти на вогонь і потрощити все, гасячи його.

— Гадаєш, це зробили чандріяни? — спитала вона. — Це суперечить усьому, що я коли-небудь про них чула. Вони мають блискавично нападати, а тоді зникати. Не буває так, що вони приходять, запалюють вогонь, а згодом повертаються, щоб виконати кілька справ.

— Я не знаю, що й думати. Але дві зруйновані хати… — Я заходився прочісувати руїни. — Логічно подумати, що вони якось пов’язані між собою.

Денна різко вдихнула. Я простежив за її поглядом і побачив руку, яка стирчала з-під кількох важких колод.

Я підійшов ближче. Задзижчали мухи, і я трохи прикрив рота, марно намагаючись уберегтися від запаху.

— Він загинув витки зо два тому. — Я нагнувся й підняв купку потрощеного дерева й металу. — Глянь-но на це.

— Принеси це сюди — я й погляну.

Я приніс знахідку до того місця, де стояла Денна. Предмет був поламаний майже до невпізнанності.

— Арбалет.

— Нічого він йому не дав, — зауважила вона.

— Питання ось у чому: звідки в нього взагалі був арбалет? — Я

Відгуки про книгу Ім’я вітру - Патрік Ротфусс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: