Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я вже зібрався сказати щось подібне, аж тут вона приклала палець до моїх губ, відвернувши мою увагу приблизно вісімнадцятьма різними способами.
— Тихо, — неголосно попросила вона. — Послухай.
Я сів.
— Чуєш? — запитала вона за мить.
Я схилив голову набік.
— Тільки вітер…
Вона хитнула головою та урвала мої слова жестом.
— Ось!
Я таки почув. Попервах мені здавалося, що це котиться пагорбом якесь зрушене каміння, але ні, цей звук не зникав на віддалі, як мав би в такому разі. Це радше тягнули щось на пагорб.
Я зіп’явся на ноги та роззирнувся довкола. Поки я спав, хмари розвіялись, і тепер місяць заливав сільську місцевість довкола нас блідо-сріблястим світлом. Наше велике кострище було вщерть повне мерехтливих вуглинок.
Тієї ж миті десь поблизу вершини я почув… сказавши, що я почув тріск зламаної гілки, я ввів би вас в оману. Коли людина, що йде лісом, ламає гілку, вона коротко, різко тріщить. Річ у тому, що гілки, які люди ламають випадково, завжди невеличкі й швидко ламаються.
Я почув аж ніяк не тріск зламаної гілки. Я почув протяжну тріскотняву. Звук, який видає гілка завтовшки з ногу, коли її відламують від дерева: «хрусь-хр-р-русь-р-р-е-п-п».
Затим, повернувшись до Денни, я почув інший звук. Як же його описати?
Коли я був малий, мати повела мене до звіринця в Сенаріні. Це був єдиний раз у моєму житті, коли я побачив лева, і єдиний раз, коли я почув його рик. Інші діти, які там були, злякались, але я радісно засміявся. Цей звук був настільки глибоким і низьким, що я відчував його гуркіт у грудях. Це відчуття мені дуже сподобалось, і я пам’ятаю його досі.
Те, що я почув на пагорбі під Требоном, не було лев’ячим риком, але я так само відчув цей звук у грудях. Це був рев, глибший за лев’ячий рик. Ближчий до гуркоту грому на віддалі.
Зламалася ще одна гілка, майже на гребені пагорба. Я поглянув у тому напрямку й побачив величезний силует, нечітко окреслений світлом вогню. Я відчув, як у мене під ногами трохи здригнулася земля. Денна повернулася до мене з величезними від жаху очима.
Я схопив її за руку й побіг на протилежний бік пагорба. Попервах Денна бігла за мною, а далі, побачивши, куди я прямую, заклякла на місці.
— Не дуркуй, — прошепотіла вона. — Ми собі шиї поламаємо, як побіжимо вниз у темряві. — Вона дико роззирнулася довкола, а тоді підняла очі на сірокамені, що стояли неподалік. — Допоможи мені туди вилізти, а я тебе витягну за собою.
Я переплів пальці, роблячи приступку. Вона поставила на неї ногу, і я наліг так сильно, що мало не підкинув її в повітря, щоб вона змогла дотягнутися до краю каменя. Я трохи зачекав, поки вона не закинула ногу, а тоді накинув дорожню торбу на плече й видерся на масивний камінь.
Скажу краще, що я поліз масивним каменем. Під тривалим впливом погоди він став гладеньким, і на ньому практично не було за що вчепитися. Я з’їхав на землю, марно дряпаючись руками.
Я кинувся до другого боку арки, заскочив на один із нижчих каменів і підскочив ще раз.
Я сильно вдарився об камінь усім тілом, так, що з мене аж дух вибило, та ще й стукнувся коліном. Схопився руками за верх арки, але не зумів знайти, за що зачепитись…
Денна мене спіймала. Якби це була якась героїчна балада, я розповів би вам, як вона міцно схопила мене за руку й витягла мене в безпечне місце. Але насправді вона однією рукою взялася за мою сорочку, а другою вчепилася мені у волосся. Вона з усієї сили потягнула, не даючи мені впасти достатньо довго, аби я знайшов, за що зачепитись, і видерся до неї, на камінь.
Лежачи там і задихаючись, ми глянули за край каменя. Унизу, на вершині пагорба, неясний силует почав наближатися до кола світла довкруж нашого багаття. Наполовину схований у тіні, він здавався більшим за будь-яку тварину, яку я коли-небудь бачив, завбільшки з навантажений віз. Він був чорний і мав масивне тіло, як у бика. Він підійшов ближче, рухаючись якось дивно й нетвердо, не по-бичачому й не по-кінському. Вітер роздмухав багаття, воно здійнялося вгору, і я побачив, що його вгодоване тіло стоїть невисоко над землею на розставлених навсібіч, як у ящірки, ногах.
Коли істота вийшла ще далі на світло, це порівняння стало очевидним. Це була величезна ящірка. Вона була не довга, як змія, а приземкувата, як шлакоблок, а її товста шия плавно переходила в голову, що мала форму величезного плаского клина.
Вона подолала половину відстані від гребеня пагорба до нашого багаття за один судомний кидок. Заревла ще раз, глибоким, наче гуркіт грому, голосом, і я відчув цей звук у грудях. Підійшовши ближче, вона минула інший сірокамінь, який лежав у траві, і я зрозумів, що очі мене не обманюють. Вона була більшою за сірокамінь. Шість футів заввишки в холці, п’ятнадцять футів завдовжки. Завбільшки з кінний повіз. Кремезна, як десяток зв’язаних разом волів.
Вона захитала товстою головою туди-сюди, роззявляючи та закриваючи широку пащу, щоби спробувати повітря на смак.
Тоді спалахнуло синє полум’я. Його раптове світло засліплювало, і я почув біля себе Деннин скрик. Я схилив голову й відчув, як нас накриває хвиля тепла.
Потерши очі, я знову глянув униз і побачив, як істота наближається до вогню. Вона була чорна, луската й кремезна. Вона ще раз громоподібно заревла, а тоді хитнула головою та знову добряче дихнула синім полум’ям.
Це був дракон.
Розділ сімдесят п’ятий
Інтерлюдія: Покора
У шинку «Путь-камінь» Квоут вичікувально замовк. Ця мить розтягнулася, допоки Хроніст не відірвав очей від своєї сторінки.
— Даю можливість сказати щось вам, — промовив Квоут. — Щось на кшталт: «Не може такого бути!» або: «Драконів не буває…»
Хроніст витер кінчик пера.
— Насправді я не маю права коментувати цю історію, — мирно сказав він. — Якщо ви кажете, що побачили дракона… — Він знизав плечима.
Квоут нагородив його безмежно смутним поглядом.
— І це мені каже автор «Шлюбних ігор дракуса звичайного»? Деван Локіс, великий викривач?
— Це вам каже Деван Локіс, який погодився не втручатися в історію, яку записує, і не змінити в ній жодного слова. — Хроніст відклав перо й потер собі руку. — Тому що він міг одержати доступ до історії, яку пристрасно бажав почути, лише на таких умовах.
Квоут пильно подивився на нього.