Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Підготувалися, бач… ох, якби нас було бодай уп’ятеро більше!..
Світало доволі швидко – ось уже з мерзлякуватої завіси зринули пологі схили ближніх пагорбів; туман відступав, майже як у сні, але сходив не весь, і лише навколо священної водойми туману, як це не дивно, не було взагалі…
Я знову глянув на північні пагорби – і побачив, як їхні вершини раптово наїжачилися колихкою гривою кінного строю.
– Зараз почнеться, – дуже спокійно і якось безбарвно сказали в один голос Но-дачі й Асахіро.
І шулмуси за візками заворушилися, дістаючи з сагайдаків стріли й накладаючи їх на тятиву.
Грива на пагорбах виросла, ущільнилася, здибилася – і завмерла.
Вони чомусь барилися. Навколо посвітлішало, туман уже майже розсіявся, і в кінному строю на вершинах пагорбів стало помітно якесь замішання. Місцями пасма цієї живої гриви переплуталися, переплелися, кілька крихітних вершників відокремилися від строю й поскакали ліворуч і назад і щезли.
«Закінчували б скоріше…» – відсторонено подумав я.
Скоріше не виходило. Тим паче, що на північно-західних і північно-східних пагорбах теж почала проростати грива. Лише ця грива була значно більш нерівна, непричесана, скуйовджена. Зате вона була густіша. Значно густіша від першої!
Туди-сюди забігали гінці-мурахи.
– А ось і наші, – несподівано завважив один із шулмусів.
Чен підійшов до нього й побачив, що це молодий маалей.
– Хто – ваші?
– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.
Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…
– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…
– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…
«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»
Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяк-так міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.
Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.
– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…
Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує Мені-Ченові давно припасений подарунок.
Двобій.
Двобій Асмохата-та й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.
Зважуйся, Пресвітлий Мечу!
Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…
То чому Я-Чен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!
Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»
І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..
Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!
Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…
Ах, як красиво все це звучить!
Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…
Але, здається, теж у зворотній бік.
