Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Прокинувся я останнім.
Це ще раз підтверджував голос Дзю, що викладав Чиді історію наших мандрівок і попутно переконував Хан-Сеґрі, що Придатки – це люди, і все таке інше.
Чида ойкала, охала і погоджувалася з усім.
Я ще подумав: що простіший Звитяжець (або людина), то легше він вірить у те, що такому розумаці, як Заррахід, здасться неймовірною казкою.
Чен і шаман мовчали, але я відчував їхню присутність і не сумнівався, що вони не сплять.
Двічі шаман поправив Дзю, коли той розповідав про Шулму, і я напрочуд спокійно відзначив, що розумію Куш-тенгрі, навіть не стаючи Мною-Ченом, і Чида його розуміє, і Уламок; і звуки, які шаман вимовляв, не означають майже нічого для цього нового розуміння.
Просто він говорив, а ми знали, що він говорить.
«О Нюринґо! – подумав я. – Виходить, що справа зовсім не в руці аль-Мутанаббі, і не в тому, що ми з Ченом якісь особливі… виродки, – і досить тому ж Заррахідові разом із Саєм і Косом пройти по Шляху, звернути в потрібному місці, поринути в „не тут“ і „не зараз“, як поринають у рану світобудови, що розверзлася під клинком, – і Косові більше ніколи не потрібен буде перекладач, якщо йому захочеться порозмовляти з естоком або Саєм! Адже якщо навіть Чида…»
– Так, це так, – відповів Куш-тенгрі, і я не одразу зміркував, чи вимовив я все це вголос, чи тепер для нас усіх було просто неважливо: вголос чи мовчки?!.
Схоже, ми тепер Бесідники у якомусь новому, незвичному сенсі…
– Отче Ур-Калахаю, Безликий! – шаман аж тремтів. – Отже, не просто можна, а потрібно… потрібно твоїм шаманам, Отче, брати зброю в руки, потрібно зливати воєдино Шляхи і йти далі, щоб побачити інші світи, породжені тобою…
– І, може, не лише бачити, – підхопив Чен. – Адже той чоловік, що був там і мав меч, подібний до Єдинорога, – чому він, цей чоловік, не вбив свого ворога? Чи не тому, що за спинами ворогуючих незримо стояли ми, які не бажають убивати?! І якщо так – чи не зможемо ми гасити вогонь Масуда й там, коли душі наші будуть дотягуватися до інших доль і життів?!.
– Дуже красиво, – пробурчав Уламок (певно, вже обізнаний з усім). – Долі, життя, Шляхи… Там гасити будемо – а тут? Хіба у нас тут справ мало? Із Диких Лез робити Звитяжців – раз! Із їхніх Придатків людей робити – два! Усіх їх учити розуміти один одного – три! Тут, тут Масудів вогонь гасити треба, та й то, певно, не до кінця гасити, щоб вода Муніра стоячою й затхлою не ставала!..
– Дороги, – зненацька додала Чида. – Дороги потрібні. З Кабіра в Шулму. І назад.
– Асмохат-та потрібен, – через силу усміхнувся Куш-тенгрі. – Віра потрібна. Нехай шулмуси спершу повірять, нехай Дикі Леза повірять, вони заради віри гори звернуть, а коли стане видно, що там, за горами! – отоді замість віри знання прийде. Та й віра, певно, залишиться…
Полог намету ледь відгорнувся, і в щілині, що утворилася, зринуло схвильоване обличчя Чин і наконечник Вовчої Мітли.
– Ви Хаміджу не бачили? – заклопотано запитали обидві.
Ми перезирнулися… і розреготались.
– Та пропала вона кудись, – зніяковіло мовила Чин, певно, зрозумівши всю безглуздість свого запитання. – Шукаємо, шукаємо… ще відучора. Ви ж бо вже добу спите…
– Майбутнє, – шаман у хвилюванні підвівся. – Ох, яке майбутнє!.. Ось чому я не бачив переможного походу на м’якоруких! І все, що треба – убити Джамуху! Заради такого майбутнього – одну людину… одну погану людину…
Мене мов крижаною водою після ковадла облило.
Чен простягнув руку аль-Мутанаббі, торкнувся моєго руків’я – і я став Ченом-Мною.
– Заради майбутнього, – неголосно сказав Чен-Я. – Заради майбутнього – одну людину. Заради майбутнього Но-дачі й Асахіро відрубали мені руку. Заради майбутнього Шото й брати Саї вбивали на вулицях Кабіра, доки не загинули Друдл із Дитячим Учителем. Заради майбутньої помсти Маскін став Тьмяним, а Емрах іт-Башшар примкнув до батинітів. Заради майбутніх перемог ориджити на чолі з Джелме-нойоном спалили село Сунь-Цзя, а я заради майбутнього вбив незговірливого Джелме. Заради майбутнього, у якому повинна була
