Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Більшого покарання для своїх послідовників я вигадати не зміг.

…Наступні дні були дуже насичені. Ми вчили шамана й училися самі. Куш-тенгрі вже трохи отямився від першого потрясіння й займався спокійно й зосереджено, не забуваючи вчити нас.

Учити дивитися – і бачити. Бачити – і запам’ятовувати. Запам’ятовувати – і порівнювати. Порівнювати – і робити висновки. І на основі цього поринати в якийсь дивний стан, коли думка охоплює все навколишнє цілком – і проривається в майбуття.

Це було важко. Коли я був окремо від Чена – у нас взагалі нічого не виходило, хоча шаман робив це сам. Але коли дивилися, запам’ятовували й зосереджувалися не Мейланьський Єдиноріг і Чен Анкор, а Я-Чен… це було однаково, що стан Бесіди. І тоді нам вдавалося піймати це невловиме почуття без назви; тоді ми починали бачити.

Бачити всього на кілька митей уперед – але це було майбутнє!

Якось у трансі ми побачили Асахіро й Но-дачі, що входять у наш намет – і щойно ми зринули на поверхню реальності, як полог намету відкинувся, і з’явилися Но з Асахіро!

Шаман, у свою чергу, був невтомний, і Чида була страшенно рада. Потихеньку ми навіть пробували вести Бесіду; повільно, обережно, але це вже була Бесіда, а ми були – Бесідники!..

І все це якось відсунуло в тінь чутки про хвилювання в Шулмі й зниклих зі ставки Джамуху з Чинкуедою та тисячею тургаудів-охоронців; навіть про Кулая Чен майже не згадував…

Коблан зі Шпичастим Мовчуном лаяли тих недбайливих шулмусів і Дикі Леза, що й досі мали первісно огидний вигляд; Дзю проповідував; час від часу до водойми наїжджали гінці з якихось племен, де вже були начувані про Асмохат-та й Пресвітлого Меча – з гінцями заззвичай розмовляли Кос і Асахіро, а нас із Ченом показували здалеку.

Гінці дивилися, ойкали, до вечора крутилися навколо водойми й нарешті зникали.

Так минали день за днем…

Це трапилося зовсім несподівано.

Я неквапливо вів Бесіду з Чидою Хан-Сеґрі, уп’яте підставляючи Чена під прямий випад списа й терпляче чекаючи, коли шаман виконає все, що від нього було потрібно – і намагався не звертати уваги на те, що з кожним разом очі Куш-тенгрі спалахують все яскравіше й напруженіше.

Чомусь я ніяк не міг позбутися відчуття, що торкаюсь не ратища або наконечника Чиди, а безпосередньо клинком шаманових рук, як під час пророкування – і тоді мені на мить увижається то примарно-сизий дим за спиною Куш-тенгрі, то хиткі силуети вершників на пагорбах, то самі пагорби перетворюються на подобу будинків…

«Утомився, – подумав я, починаючи все знову, – час закінчувати…»

Додумати я не встиг. Шаман відійшов назад, Чида крутнулася, і я ще відчув, що Чен пильно дивиться в очі Куш-тенгрі, – а тоді переді мною немов розчинили браму…

…Браму Чжунду розчинили, і в найбагатше місто Піднебесної з несамовитим криком, розмахуючи зброєю, увірвалися степовики.

Лі Куй, відомий у Чжунду, як Носатий Лі, бурлака без роду й племені, що прийшов у місто казна-звідки перед самою навалою, – миршавий Лі і скуйовджений Куй, накульгуючи, біг по провулках західної окраїни, сподіваючись, що йому пощастить.

Якщо велика Гуаньїнь допоможе йому втекти цілим і неушкодженим, він стане бритоголовим ченцем-хешаном у шафрановій рясі, що живе милостинею й байдужий до мирської суєти – і нехай інші дурні дають ризиковані поради недоумкуватому Синові Неба, імператорові-недоумку, і нехай нещасну Піднебесну ґвалтують і грабують усі, кому не ліньки, хоч жадібні сановники, хоч брудні монголи, хоч…

Ще не встигнувши зрозуміти, що Гуаньїнь сьогодні дивиться в інший бік, Носатий Лі різко зупинився, зашипів від болю в ушкодженому коліні й підніс до грудей короткий, ліктів на три, посох.

У кінці провулку радісно скалився великий монгол у шкіряних латах, пограючи довгим списом із поперечиною під трубкою наконечника.

Опальний полководець Лі Куй, якого в Чжунду звали Носатим Лі, а в столиці – Синім Тигром Хоу, глибоко зітхнув і повільно пішов до насмішкуватого степовика, зусиллям волі змусивши себе перестати накульгувати.

Монгол почекав, доки кволий обшарпанець наблизиться, і ліниво тицьнув перед собою списом.

За мить зброя мало не вирвалася в нього з рук, а коли здивованому воїнові все-таки вдалося відскочити назад, притискаючи до себе спис жалом угору – в обличчя йому полетів видовбаний зсередини посох, у якому, як шовкопряд у коконі, ховався від дозвільних очей прямий меч цзянь Синього Тигра Хоу.

Місто вже горіло. Гіркий дим стелився по вулицях Чжунду, випереджаючи захоплених грабунком воїнів неприборканого Темуджина Чинґіс-хана; дим поспішав, раніше від загарбників пробираючись на західну околицю, від їдкого згару дерло в горлі, і нестерпно боліла нога Лі Куя, а монгол бив уміло й люто, то наконечником, то зворотним боком ратища, і тому доводилося багато рухатись, доки Гуаньїнь нарешті звернула свій прихильний погляд на Чжунду й на занедбаний провулок, у якому Носатий