Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Фатіма — та сама красуня й «наречена Машіаха» Сара, яка щиро вірила в високе призначення свого чоловіка, поки що трималась. У неї було важке життя, і, напевно, тому бідолашна розплакалась лише зараз, коли родина вже хтозна-скільки плутається в боргах. Шабтаю, що звик до розкошів, доводилось набагато важче. Але три роки мучитися в зміїних обіймах злиднів, сидіти без копійки — цього не могла витримати навіть сильна Фатіма. За цей час вона помітно постаріла, краса поблякла, і тепер мало хто вірив, що перед ними не вбога жінка з передмістя Стамбулу, а колишня пасія магната Радзивіла, містична дружина мудреця, вшановуваного як Месія.
— Capo! — тут Шабтай вперше за довгі роки назвав дружину колишнім, єврейським ім’ям. — Витри свої сльози. Знаєш, невдовзі все зміниться і у нас буде гарний обід. Потерпи, ти ж бо завжди вірила мені, чекала на мене в Польщі, не сумнівалась, що я прийду. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — всміхнулась, ковтаючи сльози, Фатіма. — Ти прислав по мене дві сови в монастир, й ті віднесли мене далеко від тих місць.
— Ось, — погодився Шабтай, — а кажеш, ніби я не дотримую слова. Так і є: почекай трохи, придумаємо що-небудь.
— Ну, а їстимемо що? — зауважила дружина.
Перська кішка з диким нявкотом кинулась геть. Очі в неї палали.
Злетівши під саму стелю, кішка зачепилась пазурами за килим і повисла з виском та шипінням. Потім вона перевернулась у повітрі й спустилась на підлогу, почала тертися об ноги Фатіми, лагідно муркочучи.
— Гість, до нас йде гість! — радісно вигукнув Шабтай. — Накинь хустку, Фатімо, й діставай посуд! Ага, он той, з синіми квітами!
До знедоленого єретика зазирнув єврейський мусульманин Хайяті-заде, особистий лікар султана. Він приніс йому султанську платню, їжу й ласощі, і тому відкинутий усіма, без грошей, Шабтай мусив знову дякувати султанському лікареві. Перший раз той відвів від нього смерть, а тепер, вважай, врятував від голоду…
Почекавши, доки Шабтай попоїсть, а окрилена Фатіма побіжить чимдуж до крамарів віддавати борги, Хайяті-заде приступив до найголовнішого — вмовляння. До султана дійшли чутки, що Шабтай Цві, хоча й цілком ревно виконує приписи мусульманської віри, однак продовжує потай зустрічатися з євреями. Звісно, нічого погано на перший погляд він в цьому не побачив, тому що, ставши Азіз Мухаммедом, колишній єврейський Месія зобов’язався проповідувати іслам поміж євреями. Природньо, для цього йому потрібно ходити в єврейські квартали, завертати в синагоги, але…
Знаючі люди стверджували, ніби Шабтай ніколи не поривав з єврейством, а отже, мріє повернути собі колишню славу.
Шабтай гриз баранячу ногу, вимазуючи рот і щоки білим тлущом.
— Послухай, друже, — фамільярно звернувся до нього Хайяті-заде, — а до своїх ти заходив останнім часом?
— Заходив, — відповів Шабтай, не відриваючись від баранячої ноги.
— І що? — нетерпляче поцікавився донощик.
— Нічого доброго. Прогнали й вилаяли, навіть слова не дали сказати.
— А в місті кажуть…
— Мало що вони понавигадують! Євреї мене зневажають! Знайдеться усього кілька людей, здатних пробачити свого блудного сина, та й ті дуже далеко. Навіть ти мене не поважаєш, Хайяті-заде! Тобі було б значно приємніше, якби моя голова покотилась по землі…
Султанський лікар сприйняв це як жарт і промовчав.
Того ж дня він розповів великому візиреві, якого звали Фазил Ахмед-паша Кепрюлю, що проповіді Шабтая в синагогах не викликають у євреїв нічого, крім роздратування, і що навернути до нової віри тому вдалося лише небагатьох своїх фанатичних прихильників. А громада євреїв-мусульман користується в Стамбулі лихою славою і навіть отримала хитромудре прізвисько «денме» — що значить перевертень, перекинчик. Тому правильніше вислати Шабтая з родиною куди-небудь подалі від столиці.
Візир погодився з доказами Хайяті-заде, обіцяючи при нагоді доповісти султанові. Та незабаром йому довелось вирушити на Кріт, придушувати повстання, і лише в 1669 році, повернувшись зі втомливої поїздки, Фазил Ахмед-паша Кепрюлю пригадав свою обіцянку. Великий візир зібрав своїх нишпорок, наказавши їм терміново вияснити, чи не помічений Азіз Мухаммед, колишній Шабтай, у чомусь негідному, і чи ретельно він дотримується мусульманських обрядів.
Захворіла Фатіма, і хоча лікарі не знайшли в неї нічого конкретного, дружина Шабтая слабнула, згасаючи з кожним днем. Її підкосили переживання, а можливо, гірке розчарування у своєму обранці, який не зійшов на престол Єрусалима. Спершу Шабтай стане таким же безпомічним створінням, як і решта інших людей. Уночі він залишався біля ложа хворої, шепочучи каббалістичні заклинання, обвішував її амулетами, варив зілля, але ніщо не діяло. Фатіма помирала.
— Пробач, цього разу я не зможу тобі допомогти, — зізнався Шабтай.
— Ти втратив свій дар? — ледь підвівшись, спитала дружина.
— Майже, — сказав він. — Ще трохи — і я буду, як усі…
— Це розплата, — вимовила Фатіма. — Шкода, що я застала… — і вмерла, не доказавши останньої фрази.
Після її смерті Шабтай Цві зламався, тиняючись, наче тільки-но вийшов із забуття, заціпенілий та байдужий. Носячи жалобу за Фатімою, Шабтай відчайдушно шукав тих, хто погодився б його вислухати і втішити. Стрінувши одного разу на вузькій вуличці Стамбула трьох польських євреїв, він розговорився з ними, приховуючи, що став мусульманином, а, дізнавшись, що ті зупинились поруч з його
