Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

день у день, в ясну погоду і в дощ. Весна вже було на носі, і гарна погода стояла мало не кожен день, лише зрідка у другій половині дня йшов дощ, але не сильний і не холодний. Так, цілком приємний освіжаючий дощик, який до того ж змиває з тебе бруд.

Якби не постійні думи про Келен, не тривожні думки про війну далеко на півночі, не ненависний стан бранця, не гаруючі на будівництві раби, не гноблення людей, не тортури і жорстока й репресивна політика Ордена в Алтур-Ранзі, весна могла б здатися Річарду дуже навіть радісною.

До того ж з кожним днем він все більше хвилювався про те, що Келен незабаром зможе покинути їх будиночок в горах. Він до смерті боявся, що вона візьме участь у цій війні, яка скоро розгориться у всю потужність.

Відкусивши шматочок цервоної цибулі, Річард знову взявся за лярд. І знову застогнав від задоволення.

— Віктор, я ніколи нічого подібного не пробував. Що таке лярд?

Віктор простягнув йому ще шматок, який Річард охоче взяв. Після довгої трудової ночі цей ситний делікатес здавався просто манною небесною.

Віктор вказав ножем на казанок з білим вмістом.

— Лярд — це топлений кабанячий жир.

— Цей казанок з твоєї батьківщини?

— Ні-ні, я сам його приготував. Адже я родом з місць далеко на півдні звідси, дуже далеко. На березі моря. Це там ми робимо лярд. Коли я приїхав сюди, то став робити його і тут.

Я кладу топлений жир в чани, які сам вирізав із мармуру, такого ж білого, як лярд. — Віктор під час бесіди сильно жестикулював, молотячи по повітрю так само енергійно, як бив молотом по металу. — Жир поміщають в чани з сіллю грубого помолу, розмарином і іншими спеціями. Час від часу його треба помішувати. Жир, щоб перетворитися в лярд, повинен рік нудитися в камені.

— Цілий рік?!

Віктор енергійно закивав.

— Той, що ми зараз їмо, я зробив минулої весни. Мій батько навчив мене робити лярд. Лярд роблять тільки чоловіки. Мій батько працював на каменоломні. Лярд додає сили, якщо довгими годинами працювати з мармуровими брилами або махати кайлом. Та й ковалям лярд теж допомагає цілий день працювати молотом.

— Значить, там, де ти жив, є каменоломні? Віктор махнув жилавою рукою в бік мармурової брили, яка височіла у них за спиною.

— Ось. Це каватурський мармур, з моєї батьківщини. — Він вказав на декілька складських майданчиків внизу. — Он там, там і там теж мармур з Каватури.

— Значить, ти сам звідти? З Каватури? — Віктор, по-вовчому посміхнувшись, кивнув.

— Звідти йде весь цей чудовий мармур. Наше місто отримало назву від мармурових каменоломень. У моїй родині всі різьбярі або каменотеси. А я? Я закінчив тим, що став ковалем, що виготовляє для них інструменти.

— Ковалі теж скульптори. Віктор розсміявся.

— А ти? Звідки ти родом?

— Я? Здалеку. У наших краях мармуру немає. Тільки граніт. — Річард зволів перемінити тему, щоб не загрузнути у брехні. — Ну, так коли тобі знадобиться ще ця особлива сталь?

— Завтра. Зможеш?

Необхідну Віктору сталь варили досить далеко звідси, на сталеливарному заводі, розташованому неподалік від вуглеробів. Сталеварам потрібна величезна кількість вугілля для виробництва високоякісної сталі. Руду доставляли на баржах з копалень неподалік. На те, щоб з'їздити туди і назад, піде майже вся ніч.

— Звичайно. Я, мабуть, скажу сьогодні, що прихворів, і посплю трохи.

За останні кілька місяців він став ну просто дуже хворим. Що цілком відповідало тому, як працювали усі інші. Трохи попрацюй, потім прикинься хворим і скажи робочому осередку, що ти прихворів. Деякі підкріплювали свою заяву якою-небудь історією, але в цьому не було необхідності. Робочий осередок ніколи не задавав питань.

Єдине, що Річард пропускав вкрай рідко, так це зібрання, де називали тих, хто не правильно себе вів. На зборах часто звучали чиїсь імена, але було куди більше шансів привернути до себе увагу, пропускаючи ці збори.

Названого часто потім заарештовували і давали можливість зізнатися. Нерідко люди, чиї імена назвали на зборах в числі тих, хто веде себе незадовільно, кінчали з собою.

— Один з учнів брата Нарева, Ніл, приходив учора з новими розпорядженнями, — дещо напружено промовив Віктор. — Того, що ти мені привіз, вистачить на сьогодні, але до завтрашнього дня мені кров з носу знадобиться ця сталь.

— Ти її отримаєш.

— Упевнений?

— Віктор, я тебе хоча б раз підводив? — Фізіономія Віктора розпливлася в безпорадній посмішці. Він передав Річарду ще шматочок лярда.

— Ні, Річард, ніколи. Жодного разу. Я вже втратив усяку надію ще хоча б раз зустріти людину, яка би тримала своє слово.

— Ну гаразд, мені тоді, мабуть, пора рухатися, щоб зайнятися кіньми. У них була важка нічка, а мені потрібно, щоб вони відпочили перед сьогоднішньою. Скільки сталі тобі потрібно?

— Двісті. Половину квадратних, половину круглих. Річард зобразив хворобливий стогін.

— Ти або перетвориш мене в богатиря, або прикінчиш, Віктор!

Віктор, погоджуючись, посміхнувся.

— Візьмеш золото?

— Ні. Заплатиш, коли привезу. Річард вже не потребував передоплати. Він придбав важкий фургон і сильних коней. Він платив Іцхаку за їх аренду на стайні транспортної компанії, де вони здавалися разом з кіньми компанії. Іцхак допоміг Річарду все влаштувати. Він відмінно знав чиновників, які жили в тих чудових будинках. Ті ніяк не могли б дозволити собі ці будинки на одну зарплату чиновників Ордена.

— Ти обережніше з Нілом, — сказав Річард.

— Це чому?

— З якоїсь причини він вважає, що я потребую моральних повчань. Він дійсно вірить, що Орден