Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Повстання?

Віктор обережно глянув на схил за дверима.

— Повстання. Воно гряде. Орден не може залишатися в силі — зло не може залишатися в силі. Вічно, у всякому разі. У мене на батьківщині, коли я був молодий, існували і краса, і свобода. Але нас змусили віддати життя і свободу, крапля за краплею, справі справедливості для всіх. Люди не розуміли, чим володіють, і випустили свободу з рук заради пустих обіцянок кращого життя, життя, де не треба докладати зусиль, намагатися чогось досягти, де немає продуктивної праці. Завжди знайдеться хтось інший, хто буде все це робити, хто буде забезпечувати і зробить їх життя легким.

Колись наша країна була багатою. А тепер все, що виростає, гниє, чекаючи, поки комітети вирішать, кому віддати, хто стане це перевозити і скільки це буде коштувати. А народ тим часом голодує.

Заколотників — це тих, хто незадоволений Орденом — звинувачують у тому, що це з їхньої вини люди голодують, і все приходить в занепад, і все більше людей заарештовують і страчують. Ми — держава смерті. Орден постійно віщає про свою турботу про людство, але його політика не сіє нічого, крім смерті. По дорозі сюди я бачив тисячі і тисячі трупів, не полічених і не похованих. Новий світ звинувачують у всіх гріхах, звинувачують у всіх невдачах, і молодь, бажаючи покарати гнобителя, йде на війну.

Однак багато хто почав розуміти справжній стан речей. Вони та їхні діти — я і такі, як я — прагнуть свободи, щоб жити своїм власним життям, а не бути рабами Ордена і його царства смерті. У мене на батьківщині неспокійно, та й тут теж. Гряде повстання.

— Неспокійно? Тут? Щось не помічав. — Віктор лукаво посміхнувся.

— Ті, у кого повстання в душі, не показують своїх справжніх почуттів. Орден вічно боїться заколоту, тортурами вибиває зізнання із заарештованих за безпідставними звинуваченнями. Кожен день відбувається все більше і більше страт. Ті, хто хоче змін на краще, зовсім не мають наміру передчасно ставати мішенями. В один прекрасний день, Річард, почнеться повстання.

— Не знаю, Віктор, — похитав головою Річард. — Повстання вимагає рішучості. Сумніваюся, що така рішучість тут знайдеться.

— Ти бачив людей, лише незадоволених існуючим станом речей. Іцхак, люди на сталеливарному, мої люди і я сам. Всі, з ким ти маєш справу, за винятком чиновників, яким ти суєш хабара, жадають змін. — Віктор підняв брову. — Ніхто з них не скаржиться в комітет або комісію на твою діяльність. Ти можеш не захотіти мати з цим нічого спільного і маєш на це право, але є й такі, хто прислухається до чуток про свободу, яка прийде з півночі — Річард напружився.

— Свободу з півночі? — Віктор урочисто кивнув.

— Ходять чутки про рятівника: Річарда Рала. Він очолює тих людей в боротьбі за свободу. Кажуть, що завдяки цьому Річарду Ралу ми теж повстанемо.

Не будь це так трагічно, Річард розреготався б.

— А звідки ти знаєш, що цей самий Річард гідний того, щоб за ним іти?

Віктор витріщився на Річарда тим поглядом, який той запам'ятав ще з самої першої зустрічі.

— Людину можна оцінити по тому, хто його ворог. Річарда Рала імператор, брат Нарев з учнями ненавидять так, як нікого іншого. Він той самий. Це він принесе факел революції.

Річард зміг вичавити лише винувату посмішку.

— Він всього лише людина, друже. Схиляються не перед людиною, схиляються перед його справою.

На обличчі Віктора, повному емоцій і з палаючим вогнем свободи в очах, знову з'явилася звична вовча усмішка.

— А, так адже саме так сказав би Річард Рал. Тому-то він і є той самий.

Річард порахував за краще змінити тему. Він зауважив, що вже стало ясно.

— Гаразд, мені пора. Не сумніваюся, ти придумаєш, що робити з каменем, Віктор. Воно само прийде в потрібний час.

Коваль метнув на нього роблено сердитий погляд, але це був лише блідий відблиск гнівного погляду.

— Я саме так завжди і вважав. — Річард почухав потилицю.

— А ти вже хоч що-небудь витесав, Віктор?

— Ні, нічого.

— А ти впевнений, що вмієш тесати? Що в тебе є здібності?

Віктор постукав по скроні, немов бажаючи переконати скептика.

— Ось тут у мене є здібності. Ось цим я бачу красу. І для мене лише це важливо. Нехай я навіть ніколи не доторкнуся різцем до цього каменю, я все одно завжди буду бачити закладену в ньому красу, і цього Орден ніколи не зможе відібрати в мене.

Ніккі пройшла через двір, прямуючи до мотузки, де сохла білизна. Вона змахнула піт з чола. Літо ще не наступило, а вже така спека. У неї ломило спину від ранкового прання та іншої домашньої роботи. Інші жінки весело пліткували під теплим сонечком, раз за разом хихикаючи над якою-небудь кумедною історією з сімейного життя. Здавалося, всі мешканці будинку почали оживати разом з весною.

Втім, Ніккі знала, що весна тут ні при чому.

І це її здорово дратувало. Скільки вона не намагалася, вона ніяк не могла зрозуміти, чому у Річарда все виходить. Ніккі вже почала думати, що якщо затягнути його в найглибшу печеру, яку тільки зможе відшукати, то сонячні промені все одно зуміють пробитися в саму темну яму, щоб освітити Річарда. Можна подумати, що тут задіяна якась магія, але вона точно знала, що ніякою магією Річард не користується.

Задній двір, такий занедбаний, зарослий, брудний і завалений купами сміття і покидьків, тепер