Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Айзек притримував Андрея, поки той криваво дихав. У нього на голові хилитався незграбний шолом. Коли старигань помер, Айзек стиснув зуби. В останню мить Андрей напружився й ухопився за Айзека, обіймаючи його у відповідь. Це міг бути лише рефлекс відмираючих нервів, проте Айзеку відчайдушно хотілося вірити, що то було прощення.

«Я мусив, пробач, пробач», — безтямно повторював він подумки.

За спиною в Айзека Ткач усе ще малював візерунки на розмазаних нутрощах глитай-нетель. Яґарек і Дерхан гукали товариша, а вартові тим часом здиралися на край даху.

Один із дирижаблів опустився на висоту метрів двадцять над платформою. Він нависав, як роздута акула. З нього неохайним жмутом вивалилися канати, що розмотувались до верхівок будівель.

Мозок Андрея вимкнувся, наче розбита лампа.

Аналітичними машинами промайнула хаотична суміш інформації.

Без Андреєвої свідомості, що слугувала за зразок, поєднання хвиль Ткача і Ради Конструктів раптом стало довільним. Пропорції змінились і безладно коливалися. Вони вже нічого не моделювали — це була лише брудна сльота з мінливих часточок і хвиль.

Криза припинилася. Комбінація ментальних хвиль не утворювала нічого іншого, окрім суми її складників, і не намагалась утворювати. Зник парадокс, зникло напруження. Величезне поле енергії розчинилося.

Розпечені поршні та шестерні кризового двигуна раптово зупинилися.

З потужним, вибуховим колапсом грандіозний потік ментальної енергії згас.

Айзек, Дерхан, Яґарек і вартові в радіусі десяти метрів скрикнули від болю. Здавалося, наче вони були на сліпучому сонці, а тоді раптом зайшли в настільки раптову й цілковиту темряву, що стало боляче. За очима відчувався неясний біль.

Айзек відпустив Андреєве тіло, й воно повільно упало на мокру покрівлю.

У вологій спеці над вокзалом збентежено літала остання глитай-нетля. Вона вимахувала крилами у складній чотирифазній послідовності, спрямовуючи пориви вітру в усіх напрямках. Трималася на висоті.

Те щедре джерело їжі, той немислимий потік — зник. Божевілля, що охопило нетлю, її жахливий, нестерпний голод — зникли також.

Потвора вистромила язика, і в неї затремтіли антенки. Знизу долинав смак численних свідомостей, але перш ніж напасти, нетля відчула хаотичний потік Ткача, згадала жорстокі битви та, відкинувши голову й вищиривши страховищні зуби, видала крик страху і люті.

А відтак істота безпомильно відчула на смак свою рідню. Вона спантеличено крутнулась, уловивши запах одної, двох, трьох — усіх своїх товаришок. Усі вони були мертві — з нутрощами назовні, понівечені, роздушені, знищені.

Глитай-нетля божеволіла від горя. Вона, обертаючись у повітрі, вищала на ультрависоких частотах, посилаючи соціальний клич, намагаючись ехолокацією знайти інших нетель, прочісуючи розмиті шари сприйняття своїми антенками й емпатично силкуючись уловити хоч натяк на відповідь.

Проте вона була зовсім сама.

Істота полетіла геть від даху Вокзалу на вулиці Відчаю, подалі від того могильника, де лежали рештки її братосестер, подалі від спогадів про той немислимий аромат. Потвора нажахано тікала від Крука та кігтів Ткача і тлустих дирижаблів, що її переслідували, від тіні Штиря — до точки, де сходилися дві ріки.

Охоплена горем глитай-нетля шукала, де спочити.

Розділ п’ятдесят перший

Побитий загін вартових знов зібрався докупи й визирав з-за краю на Айзека та Дерхан із Яґареком. Вони тепер були насторожі.

Згори прилетіли три кулі. Один офіцер не встиг навіть кавкнути — беркицьнувся сторчма в темряву і вибив своїм тілом вікно чотирма поверхами нижче. Інші двоє встигли заховатися між уламками цегли й каміння.

Айзек глянув угору. Шістьма метрами вище на виступі показався тьмяний силует.

— Це знову Півмолитва! — крикнув Айзек. — Як він сюди потрапив? Що він робить?

— Давай, — обірвала Дерхан. — Треба йти.

Скоцюрблені вартові були прямо під ними. Як тільки офіцер обережно випростував руку й визирав за край, Півмолитва пускав наступну кулю. Він тримав їх в облозі. Один чи два постріли лунали у відповідь, однак це були марні, безсистемні потуги.

З дирижаблів прямо над хвилею дахів і вікон почали спускатися нечіткі тіні, легенько зісковзуючи на слизьку поверхню. Бійці похитувалися в повітрі на карабінах, пристебнутих до броні. Гладенько розмотувалися троси.

— Він тягне час, бозна-навіщо, — прошепотіла Дерхан, вхопивши Айзека за поли. — У нього скоро закінчаться кулі. Оці гади, — вона невизначено махнула рукою на вартових під ними, — просто місцеві копи на зміні. А от ті, що спускаються з дирижаблів, от вони серйозні хлопці. Треба тікати.

Айзек глянув униз і посунувсь до краю, та з усіх боків виднілися скоцюрблені вартові. Як тільки він заворушився, на нього звідусіль посипалися кулі. Айзек скрикнув зі страху, а потім зрозумів, що Джек Півмолитва прочищав йому путь.

Не надто вдало, до слова. Вартові залягли й чекали.

— От бля, — сплюнув Айзек.

Він нагнувся й висмикнув контакт з шолома Андрея, від’єднавшись від Ради Конструктів, яка все ще вперто намагалася обійти перебивач й дібратися до кризового двигуна. Айзек вивільнив дріт, посилаючи рушійний спазм зворотного зв’язку й перенаправленої енергії просто в мозок Ради.

— Забери це лайно, — прошипів він до Яґарека й показав на двигуни, брудні від крові нетель і кислотного дощу.

Ґаруда впав на коліно й підхопив торбу.

— Ткач! — нетерпляче гукнув Айзек і посунув до неймовірної постаті.

Він все озирався через плече, боячись побачити ревного бійця з простягнутою для пострілу впритул рукою. Крізь шум дощу все гучніше лунали хрумкі металічні кроки по покрівлі.

— Ткач! — Айзек сплеснув у долоні перед неймовірним павуком.

Фасеткові очі зустріли погляд чоловіка. На павукові все ще був шолом, приєднаний до трупа Андрея. Він перебирав у руках нутрощі нетель. Айзек мимохідь глянув на купу велетенської падалі. Крила мертвих зблякли до блідого, вицвілого мишастого кольору — без барви чи візерунка.

— Ткачу, треба йти, — прошепотів Айзек.

Ткач перебив і тихо загомонів:

...Я ВТОМЛЕНИЙ Я СТАРІЮ ХОЛОДІЄ ГИДКЕ ДИТИНЧА ТИ ПРАЦЮЄШ ТОНКО ОДНАК ПРОЛИТІ ФАНТАЗМИ ДУШІ МОЄЇ МЕНЕ ЗАСМУЧУЮТЬ БАЧИШ ВІЗЕРУНКИ НАВІТЬ ТУТ У ЦИХ НЕНАСИТНИХ МОЖЛИВО Я ПОСПІШИВ І ЗГРІШИВ І ДУМКА НЕПЕВНА І Я НЕ ЗНАЮ...

Він простягнув до Айзека три жмені вологих нутрощів і почав акуратно розривати їх навпіл.

— Повір мені, Ткачу, — нетерпляче відповів Айзек, — ми все зробили правильно. Врятували місто, щоб ти міг... судити, ткати. Але треба йти, негайно. Нам потрібна твоя допомога. Будь ласка, забери нас звідси...

— Айзеку, — шикнула Дерхан, — я не знаю, що це за свині пруть, але вони явно не з варти.

Айзек глипнув угору — й очі полізли на лоба.

До них