Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Однак, попри кілометри відстані між ними, попри різні квартали міста, над якими вони пролітали, чотири глитай-нетлі раптом однаковим, одночасним рухом повернули голови на льоту в тому самому напрямку.

Підтримуючи висоту, вони сповільнилися, майже зупинившись. Чотири слиняві язики вистромились, лижучи повітря.

Далеко від них, над силуетом міста, що мерехтіло вкрапленнями брудного світла, збоку від центру ваги будівлі з землі піднімалася колона. Хоча вони вже облизувались, уже відчули її смак і запах, вона все зростала, і потвори несамовито махали крильми, відповідаючи на поклик аромату, що їх огортав, на неймовірний, розкішний сморід цієї поживи, що закипав і коливався в ефірі.

Інші запахи й смаки міста немов зникли. Неймовірний ароматний слід з дивовижною швидкістю став удвічі потужнішим, наповнив глитай-нетель, звів їх з розуму.

Одна за одною істоти цвіркнули від подиву, від радісної жадоби, від голоду, що не залишав місця ні для чого іншого.

З усіх кінців міста, неначе з чотирьох сторін світу, вони, нетямлячись, почали сходитися в одну точку — чотири зголоднілі могутні тіла, що спускалися годуватись.

Маленькою консоллю пробіглися вогники. Айзек посунувся ближче, пригинаючись, наче так він міг сховатися від стовпа енергії, що лилася з Андреєвого черепа. Старий корчився та смикався на майданчику.

Айзек з усіх сил намагався не дивитися на його розпростерте тіло. Він поглянув на консоль, намагаючись розібратися, що означали відблиски діодів.

— Думаю, це Рада Конструктів, — сказав чоловік, перекрикуючи монотонне стукотіння дощу. — Вона надсилає команди, аби обійти захисний механізм, але не думаю, що це їй вдасться. Він для неї занадто примітивний, — сказав він, поплескуючи мережевий клапан. — Їй тут нічого захоплювати.

Айзек уявив собі, як у фемтоскопічних глибинах плутанини дротів точиться невидима боротьба.

Він підвів очі.

Ткач не зважав ані на нього, ані на когось іншого. Своїми мініатюрними пальцями він вистукував на слизькому бетоні складний ритм. Його тихий голос було неможливо розібрати.

Дерхан виснажено, гидливо дивилась на Андрея. У неї вперед-назад похитувалась голова, неначе жінка коливалася на хвилях. Губи ворушилися.

«Не вмирай, — подумав Айзек із запалом, дивлячись на вимученого старого, в якого перекошувалось обличчя під впливом потужної енергетичної петлі. — Ще не час помирати, тримайся».

Яґарек стояв. Раптом він указав на дальній край неба.

— Вони змінили курс, — різко мовив ґаруда.

Айзек підвів очі й побачив те, на що показував Яґарек.

Удалечині, на півдорозі до краю міста, три з чотирьох дирижаблів повернули в їхньому напрямку. Їх заледве можна було розгледіти неозброєним оком — це були лише темніші плями в нічному небі, підкреслені навігаційними ліхтарями. Але стало очевидно, що їхня довільна траєкторія змінилася, що вони, сходячись, загрозливо прямували до Вокзалу на вулиці Відчаю.

— Вони нас засікли, — сказав Айзек. Він не злякався — радше напруживсь і дещо засмутився. — Вони летять до нас. А щоб їх чорти вхопили! Маємо десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж вони дістануться сюди. Нам залишається сподіватися, що нетлі рухатимуться швидше.

— Ні, ні! — Яґарек відчайдушно хитав головою. Руками він швидко подав усім знак мовчати.

Айзек з Дерхан завмерли. Ткач продовжував свій божевільний монолог, але він був стишений, заглушений дощем. Айзек молився, щоб той не знудився й не зник. Пристрій, штучна свідомість, криза — усьому цьому в такому разі настав би кінець.

Повітря навколо них бралося смугами й відшаровувалося, наче попечена шкіра — заряд неймовірної сили наростав.

Яґарек пильно прислухався крізь дощ.

— Наближаються люди, — стривожено сказав він. — По даху.

Натренованим рухом ґаруда вихопив з-за пояса батіг. Довгий ніж, здавалося, сам стрибнув йому до руки в бойову позицію та заблискотів у відображенні світла натрієвих ламп. Яґарек знову став воїном, мисливцем.

Айзек підвівсь і наготував кременівку. Поспішно переконався, що вона чиста, й засипав панівку порохом, силкуючись загородити її від дощу. Він намацав свій мішечок із кулями й порохівницю. Відчув, що серце в нього забилось хіба трішки частіше.

Айзек побачив, як готується Дерхан. Вона витягла два свої пістолети й холоднокровно їх перевірила.

На площині даху, за дванадцять метрів нижче від них, з’явився невеликий загін постатей у темних уніформах. Вони нервово бігли між скупченням архітектури, несучи брязкітливі списи й рушниці. Їх було десь дванадцять, обличчя закривали суцільні дзеркальні шоломи, сегментовані панцирі з прихованими емблемами билися об тіло. Вони розійшлися, щоб наступати з різних рівнів дахів під різними кутами.

— Джаббере милий, — сказав Айзек, зглитнувши. — Нам кришка.

«П’ять хвилин, — у відчаї молився він. — Це все, що нам треба. Срані нетлі не зможуть протистояти цьому, вони уже йдуть сюди, ви не могли трішки затриматися?»

Дирижаблі, неповороткі й неуникні, сунули все ближче. Вартові дісталися до зовнішнього краю хисткого шиферного пагорба. Вони, пригинаючись та ховаючись за димарями й слуховими вікнами, почали здиратися на нього. Айзек відступив од краю, щоб його не було видно.

Ткач водив вказівним пальцем по воді на даху, залишаючи сухий, розпечений слід на камені. Шепочучи щось до себе, павук малював квітчасті візерунки. Тіло Андрея корчилося від струму. Очі тривожно сіпались.

— Блядь! — у відчаї вигукнув Айзек, розлютившись.

— Заткайся і бийся, — прошипіла Дерхан. Вона лягла й обережно визирнула з-за краю даху. Натреновані вартові були до жаху близько. Вона прицілилась і вистрілила лівою рукою.

Почувся різкий вибух, трохи приглушений дощем. Вартовий, що стояв найближче та був уже майже на півдорозі до них, поточився, коли куля поцілила в захищені панциром груди й відскочила в темряву. Він на мить захитався, однак зумів випрямитися. Коли боєць заспокоївся та продовжив крокувати до них, Дерхан вистрілила з іншого пістолета.

Маска офіцера розлетілася на шматки вибухом кривавого дзеркала. Із задньої частини черепа вирвалася хмарка плоті. На мить показалося його обличчя — шокований погляд зі скалками дзеркала, кров, що юшила з діри під правим оком. Він шугонув назад і донизу, наче пірнач-чемпіон, елегантно пролетівши метрів шість, доки не впав з тучним гуркотом на основу даху.

Дерхан заволала від радості.

— Здихай, свинюко! — вигукнула вона. Тоді швидко пригнулась, коли цеглу й каміння над нею й під нею почало засипати градом пострілів.

Айзек упав поруч на руки й коліна та витріщився на неї. Було важко визначити через дощ, але йому здалося, що жінка схлипує від люті. Вона відкотилася від краю даху й почала перезаряджати пістолети. Упіймала Айзеків погляд.

— Зроби щось! — крикнула йому.

Яґарек стояв трохи далі від краю, щокілька секунд