Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

...ЧИ ЦЕ ЧИ ЦЕ ТІ НАХАБНІ МУЧИТЕЛІ ТІ ВИСНАЖЛИВІ ВАМПІРИ ВІЗЕРУНКІВ ЩО ПУСКАЮТЬ КРОВ МАЛЮНКУ ПАВУТИННЯ ВИСУШУЮТЬ ЙОГО ЦЕ ВОНИ ВОНИ ПРИЙШЛИ ВОНИ ПРАГНУТЬ ЦЬОГО ПОТОКУ ЦІЄЇ НЕСКІНЧЕННОЇ ЛАВИНИ ПОЖИВИ ЯКА НАСПРАВДІ НЕ ПОЖИВА ТРОХИ ТИХЕНЬКО ПОДИВИМОСЬ,— проказав він. — РОЗКІШНЕ ПИТВО НА СМАК НЕПРОСТЕ...

Айзек поглянув угору з безгучним криком. Він почув тріпотіння, вібрацію потривоженого повітря. Жаский відбиток, сигнал штучно створених мозкових хвиль, від якого в його тілі тремтів хребет, продовжувавсь без упину з наближенням звуку, безладно перемикаючись між матерією та ефіром.

На повітряних потоках спустився блискучий панцир, у небі безжально розгорнулися мінливі темноколірні візерунки — два ідеально симетричні крила. Вигнуті кінцівки й шипасті органічні зубці тремтіли в передчутті.

Зголодніла і тремтлива, перша глитай-нетля налетіла на приманку.

Важке сегментоване тіло описало спіраль, летячи донизу, близенько ковзнуло уздовж колони палаючого ефіру, неначе в лунапарку. Нетля жадібно вбирала повітря язиком: її огорнув п’янкий алкоголь мозкових хвиль.

У полі зору Айзека, який у захваті спостерігав за небом, вигулькнула також інша постать, а відтак ще одна, чорна на чорному фоні. Одна із нетель крутою дугою пролетіла просто під неповоротким дирижаблем та спікірувала до навали мислехвиль, відголоски яких розходилися по всьому місту.

Вишикуваний на даху загін вартових вирішив саме цієї миті поновити напад, і лише почувши, як клацнув пістолет Дерхан, Айзек згадав про небезпеку. Він озирнувся й побачив, що Яґарек присів, мов дикий звір; його бич розкручувався, мов недотренована мамба, у напрямку вартового, голова якого саме вигулькнула над краєм платформи. Обхопивши батогом шию офіцера, Яґарек різко потягнув його на себе, щоб вартовий ударився головою об мокрий шифер.

За мить ґаруда розкрутив свою пугу, а офіцер, задихаючись, покотився дахом униз.

Айзек длубався зі своїм незграбним пістолем. Він перегнувся через край і побачив, що двоє вартових, які нападали на Джека Півмолитву, конали, переможені. Третій зболено відступав, тримаючись за розітнуте стегно. Четвертого офіцера й самого Півмолитву не було видно.

По всьому схилу дахів звучали вигуки вартових — напівпереможених, наляканих і збитих з пантелику. Підкоряючись наказам лейтенанта, вони крок за кроком наближалися.

— Не підпускайте їх! — крикнув Айзек. — Нетлі наближаються!

Три глитай-нетлі спустилися довгою, плутаною спіраллю, злітаючи то вище, то нижче одна одної, зісковзуючи по гігантському стовпу енергії, що струмував у простір з Андреєвого шолома. На землі під ними Ткач тихо витанцьовував джиґу, але тварюки його не побачили. Вони нічого не помічали, окрім скоцюрбленого Андрея, джерела цієї нескінченної солодкої розкоші, що лилася в повітря. Вона зводила їх з розуму.

Водонапірні башти й цегляні вежі оточували істот, мов простягнуті руки, поки вони опускались із неба у підсвічений газом німб міста.

Пірнаючи, нетлі відчули неясну тривогу. З ароматом, що їх оточував, щось було не так — але він був настільки сильним і неймовірно потужним, настільки п’янким, що вони ледь трималися на крилах, тремтіли від радісної жадоби й не могли відмовитись од свого запаморочливого спуску.

Айзек почув брудну лайку Дерхан. Яґарек стрибнув до жінки через увесь дах і майстерно замахнувся батогом, збивши з ніг її нападника. Айзек розвернувся й вистрілив у падаючу постать, почувши, як вартовий охнув, коли куля прошила плечовий м’яз.

Дирижаблі тепер були майже над головою. Дерхан усе ще сиділа трохи поодалік від краю, часто кліпаючи. Очі в неї сльозилися від цегляного пилу, який розсипався, коли у стіну поруч влучила куля.

На дахах залишилось зо п’ять вартових, і вони повільно, крадькома наближалися.

Остання комашина тінь промайнула над південним сходом міста у напрямку даху. Вона описала в повітрі змійку під підвісною колією Слинного Вогнища й знову здійнялася в повітря, ковзаючи висхідними потоками гарячої ночі та наближаючись до вокзалу.

— Вони всі тут, — прошепотів Айзек.

Невміло розсипаючи довкола порох, він перезарядив кременівку й підвів очі. Вражено усвідомив, що перша глитай-нетля була зовсім близько. Ось щойно з відстані тридцяти метрів вона раптом опустилася до двадцяти, а ось залишилося шість метрів, а тоді три. Він спостерігав за потворою, відкривши рота. Здавалося, що вона рухається взагалі без жодної швидкості, що навіть час розпрямляється і вповільнюється. Айзек роздивився чіпкі напівмавпячі лапи й зубчастий хвіст, велетенський рот і нагострені зуби, очниці з обрубками-антенами, що скидалися на неоковирних червів, сотні відростків плоті, котрі борсались, розгорталися, спрямовувались і закривалися сотнями загадкових рухів... і самі крила, ці дивовижні, підозрілі, завжди мінливі крила з цунамі дивних кольорів, що наповнювали їх і зникали, як раптові шквали.

Він дивився просто на нетлю, забувши про дзеркала перед очима. Проте в неї не було на нього часу. Вона на нього не зважала.

На довгу мить чоловік завмер під вагою жахливих спогадів.

Істота пролетіла повз Айзека, здійнявши вітер, що розвіяв його пальто й волосся.

Жадібна істота з численними кінцівками потягнулася й випростала величезний язик, плюнула й затремтіла від сласного голоду. Вона приземлилася на Андреєві, мов якийсь дух із нічних жахіть, і схопила його у відчайдушному прагненні напитися.

Тварюка швидко встромляла язик в усі отвори на обличчі Андрея, вкриваючи його густою, їдкою слиною. Тим часом стрімголов підлетіла інша нетля, що врізалась у першу, борючись за найкращу позицію на тілі Андрея.

Старигань смикався; його тіло марно намагалося зрозуміти раптову навалу абсурдних стимулів. Його череп охопили мозкові хвилі Ткача й Ради, розливаючись із нього у повітря.

Брязкотів двигун, що лежав на даху. Він нагрівся до небезпечного рівня — поршні намагалися утримати контроль над неймовірною масою кризової енергії. Торкаючись двигуна, дощові краплі шипіли й випаровувалися.

Коли прилетіла третя нетля, боротьба за те, аби прогодуватися псевдо-свідомістю, що струмувала з Андреєвого черепа, продовжилась. Роздратованим, конвульсивним рухом перша нетля відкинула другу, й та почала жадібно лизати Андреєву потилицю.

Перша нетля просунула язика в Андреїв слинявий рот, а тоді з огидним цмоком витягнула його та почала шукати іншого входу. Вона знайшла маленьку трубку на Андреєвому шоломі, з якої лилася постійно наростаюча хвиля. Нетля встромила язика в отвір та, оминаючи кути площин, почала рухати ним між матерією й ефіром, вбираючи усі виміри потоку.

Вона верещала від захвату.

Її череп вібрував. Грудки насичених штучних мислехвиль омивали горло й невидимо скрапували з рота — палаючий струмінь насичених, солодких думко-калорій, що лилися й лилися в черевце нетлі, в рази й рази більш потужні й більш концентровані, ніж її щоденний харч, безконтрольний потік енергії, що струмував по стравоходу нетлі й за секунди наповнив її шлунок.

Нетля не могла відірватись. Вона