Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
— А це, бляха, що за цирк? — вичавив Айзек.
Ткач перебив. Голос раптом залунав гучно, вимогливо:
...МЕНЕ ТИ ПЕРЕКОНАВ... ПОГЛЯНЬ НА ЦІ ПАСМА Й НИТІ ЩО МИ ВИПРАВЛЯЄМО ДЕ МЕРТВІ СПЛЮНДРУВАЛИ МОЖЕМО ЗАЛАТАТИ ЗАШТОПАТИ ЛОВКО...
Ткач збуджено загойдався вгору-вниз і втупився в чорне небо. Одним плавким рухом здійняв з голови шолом і шпурнув кудись у нічне провалля. Айзек не почув, як той упав.
...ВОНА ТІКАЄ Й РЯТУЄ СВОЮ ШКУРУ ШУКАЄ СОБІ НОВЕ ГНІЗДО БІДНА НАСТРАШЕНА ПОЧВАРКА МУСИМО РОЗЧАВИТИ її ЯК І СЕСТЕР ДОКИ НЕ ПРОГРИЗЛА ДІР У НЕБІ Й КОЛЬОРОВОМУ ПОТОЦІ ХОДІМ УЗДОВЖ РОЗРИВІВ СВІТОВОГО ПЛЕТИВА Й ЗНАЙДІМО її КУБЛО...
Він гойднувся вперед. Завжди здавалося, ніби він ось-ось впаде. Павук розкинув руки, немов люблячий батько для обіймів, й заввиграшки підняв чоловіка в повітря. Айзек зіщулився зі страху в цих дивних, прохолодних обіймах. «Хоч би не порізав, — билася гарячкова думка, — хоч би не пошаткував!»
Вартові зачаїлися й, нажахані, визирали на це видиво з-за краю даху.
Велетенський павук нетерпляче витанцьовував у різні боки, тримаючи під пахвою Айзека, немов дитину-переростка.
Він рухався впевненими плавкими кроками, перетинаючи звичний простір занадто швидко, щоб за ним устежити.
Ткач зупинився біля Яґарека. Ґаруда закинув на спину торбу з поспіхом зібраними деталями. Він з удячністю віддався на милість безумного танцюючого бога, простягнув руки й ухопився за гладеньку талію між головою й тулубом павука.
...ТРИМАЙСЯ МІЦНО МАЛЮЧЕ МУСИМО ЗНАЙТИ ШЛЯХ ШЛЯХ ШЛЯХ... — співав Ткач.
Чудернацькі металеві загони тимчасом наближалися до невеликого підвищення, механічні тіла шипіли й потріскували від енергії. Вони стрімко пронеслися повз вартових. Нажахані молодші офіцери спантеличено позирали на людські обличчя на потилицях залізних воїнів.
Дерхан глянула на них, голосно зглитнула й хутко підбігла до Ткача, що стояв, розпростерши свої гуманоїдні руки. Айзек із Яґареком сиділи на одній із бойових кінцівок і сукали ногами в пошуках опори.
— Не покаліч мене знову, — прошепотіла Дерхан, торкнувшись покритої кіркою рани на голові.
Вона запхала пістолі в кобуру й стрибнула в страховинні обійми Ткача.
Над дахом Вокзалу на вулиці Відчаю завис другий дирижабль і скинув линви для спуску десанту. Загін Пістрявого дійшов до верхівки схилу дахів і перескакував далі без зупинки. Настрашені вартові дивилися на них і не вірили очам.
Пороблені, не вагаючись, проламали невисокий цегляний виступ й на мить застигли, побачивши скрадливу постать велетенського павука, на спині якого, немов ляльки, гойдалося троє людей.
Солдати Пістрявого повільно позадкували до краю даху, апатичні сталеві лиця виблискували глянсом під дощем. Важкі ноги чавили рештки деталей двигунів, розсипаних покрівлею.
Зненацька Ткач потягнувся й ухопив за голову обм’яклого вартового, який несамовито вищав від страху. Чоловік виривався, молотив руками-ногами, та павук міцно притис його до себе, мов дитину.
...МУСИМО ПРОДОВЖИТИ ПОЛЮВАННЯ ТОМУ ПОКИДАЄМО ВАС... — прошепотів Ткач присутнім. Бокаса підібрався до окрайця даху й щез.
Якісь дві-три секунди чувся тільки гнітючий стукіт дощу. А потім Півмолитва послав згори град куль, і чоловіки, й Пороблені кинулися врозсип. Коли вони сторожко повистромлювали голови, нікого вже не було. Джек Півмолитва зник.
Ткач і його супутники також пропали без сліду.
Глитай-нетля проривалася крізь струмені повітря. Нажахана, билася в нестямі.
Вона волала тисячами голосів, та ніхто не відповідав. Розгублена, жалюгідна істота.
Одначе, попри все, нетлю знову пік нестерпний голод. Вона стала рабою власного апетиту.
Унизу розтинала місто Іржа; її баржі й прогулянкові катери крихітними плямками тьмяного світла ворушили річкову чорноту. Нетля стишила хід і по спіралі пірнула вниз.
Через усе лице Нового Кробузона йшла риса ядучого диму, немов накреслена огризком вугільного олівця. На схід Правою лінією пахкав нічний потяг, і далі через Ґідд, міст Баргіст, понад водою до Лудового Перелогу й вузлової станції Седім.
Нетля пронеслася над Ладмідом, покружляла низько над дахами університетського корпусу й на хвильку сіла на шпиль Сорочого собору в Солебурі, а відтак спурхнула геть, підбурена голодом і страхом. Вона не знаходила спокою, не могла втамувати жадобу до поживи.
Істота летіла далі й почала впізнавати малюнок світла й темряви під собою. Раптом відчула настійний потяг.
За залізничними коліями, поміж старих, обшарпаних кварталів Кістяного Міста нічне небо розтинали колосальні дуги Ребер. Закружляли-завирували згадки про темну силу цих старих кісток, що від неї Кістяне Місто було страшним місцем, куди не треба лізти, де струмені повітря примхливі, а згубні потоки бруднять небесну просторінь. Образи далеких днів не відпускали. Тут її доїли, висушували залози до останньої краплі. Тут запаморочливо смикала-ссала мамину пипку личинка-сисунець.
Нетлі було страшно. Вона шукала заспокоєння, затишне гніздечко, де можна відлежатися й оклигати. Мріяла про щось добре знайоме, де вона зможе подбати про себе і де подбають про неї. Через своє горе істота бачила власний полон у вибірковому, кривому світлі. Колись її годували й тримали у чистоті турботливі доглядальники ген там у Кістяному Місті. То був її притулок.
Налякана й голодна, вона палко бажала прихистку, тому опанувала свій страх перед Ребрами.
Нетля шугнула на південь, лизькаючи повітря в пошуках напівзабутих маршрутів, огинаючи порепані костомахи, пантрувала темну будівлю в маленькому провулку, асфальтовану терасу невідомого призначення, звідки вона виповзла тижні тому.
Нервово описуючи кола над небезпечним містом, створіння наближалося до свого дому.
Айзеку здалося, ніби він проспав кілька днів; чоловік з насолодою потягнувся і відчув, як зісковзує то вперед, то назад.
Почувся жахний скрик.
Айзек завмер на згадці про те, як він сюди потрапив у чіпких Ткачевих руках, і смикнувся, поволі згадавши все.
Ткач легко мандрував світовим павутинням, перестрибуючи через ниті метареальності, що єднали одну мить з іншою.
Айзек згадав запаморочливий виск власної душі, коли він побачив світове павутиння, нудоту, що охопила все його єство. Він щосили заплющив очі.
До нього долинали стишені прокляття Яґарека й Дерхан. Вони більше скидалися не на звуки, а на натяки, плавучі обривки шовку, вони просковзували в череп і тільки потім набували сенсу. Вчувався ще й інший голос — зазубрена какофонія сліпучої тканини, нажаханого вереску.
Айзеку стало цікаво, хто б то міг бути.
Ткач спритно пересувався нитками уздовж пошкоджених і потенційно пошкоджених нетлею ділянок — де істота пройшла один раз, там могла пройти і повторно.
