Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало

— Розповідай! — сказав ельф, коли він і Дарка знову опинилися в маленькій кімнаті, щасливо розминувшись з іншими дівчатами, котрі захотіли теж на летючих жаб подивитись.

— Що розповідати? — спитала Дарка, сівши на ліжко і підперши долонею підборіддя. Їй хотілося спати і було так спокійно-спокійно. Неначе вся лють, вся образа, все бажання щось комусь довести втілилися в той удар по землі кочергою . І саме вони ту яму вибили.

— Про свою магію.

— Мою магію? — перепитала дівчина і позіхнула, бо сил триматися більше не було.

Очі почали закриватися, її почало клонити вліво, до подушки.

— Твою магію! — серйозно повторився Лялянівель і приклав палець дівчині до чола.

Сон немов вітром змело і стало прохолодно.

— Що?! — аж підстрибнула вона.

Ельф помовчав, з таким виглядом, що Дарка одразу здогадалася — він подумки рахує, інакше не зможе залишитися спокійним. Через це її потягнуло на сміх, надто вже тата нагадав. Тато з таким от ляльковим обличчям, це ж треба.

— Магія, завдяки якій з’явилася яма, в якій я пообіцяв виростити гриби, котрі світяться вночі. Хоча огородити її було б простіше, — настільки спокійно і серйозно сказав ельф, що Дарка не втрималася і хихикнула.

Він кумедно звів брови до носа і став схожим на ображену ляльку. Ну, як тут втриматися?

— Добре, — майже простогнала дівчина з усіх сил борючись зі сміхом. — Добре. Але давай мінятися. Я тобі про мою магію розповім, а ти мені про те, що не так з вашим шлюбним ритуалом. У мене відчуття, що він усе ще не закінчений.

Лялянівель подивився на неї з таким подивом, немов вона була рибою і раптом заговорила, заявивши, що відтепер відростить ноги і буде їсти он то сіно.

— Відчуття? — перепитав обережно.

— Відчуття, — підтвердила Дарка.

— І часто в тебе подібні відчуття бувають?

— Іноді.

Ельф видихнув, трохи подумав і сів поруч з Даркою.

— Добре, міняємось, — сумно сказав він. — Тільки дай слово, що нікому не розповіси.

— Даю слово, — кивнула Дарка. Нікому нічого вона розповідати не збиралася. Мало що, раптом самій знадобиться.

— Добре, ти відчуваєш, що ритуал не завершений, тому що так до кінця не вирішила, чого ж ти від мене хочеш. Чого тобі насправді потрібно, окрім, щоб я зник через рік. Якщо вирішиш, він завершиться. Не вирішиш, так і буде незавершений.

— І що?

— І нічого. Просто муляє воно, відчуття незавершеності, мінливості. Не всіх. Людей тільки іноді муляє.

— Ельфів завжди, — кивнула Дарка і видихнула: — Добре. Я так розумію — поки ритуал незавершений, він міняється. А коли завершився, то все, так і буде.

Лялянівель кивнув. І чому він не хоче, щоб вона розповідала про цю незавершеність зрозуміло. Мало чого і кому може захотітися, і щоб воно отак навіки було.

— А магія, вона в мене дивна. І її майже завжди нема. Мене перевіряли на магічний талант, не знайшли, а я образилася і випадково стіл перевіряючому зламала. А після цього знову нічого не знайшли. Мені сказали пити заспокійливе і відправили додому, бо воно проявляється тільки коли я дуже зла. Той, перевіряючий, ще й посміявся, сказав, що для дівчино воно навіть непогано, захиститись зможу. А на щось більше воно не годиться.

— Так не буває, — упевнено сказав ельф.

— У мене є. Я просто дуже слабкий маг, в якому сила копиться, копиться непомітно, а потім бувають викиди.

— Дурня, — похитав головою ельф. — І небажання розбиратися. Шукати те, що заважає бути магом в спокійному стані. Якась перешкода повинна бути. Щось, що не може втримати сильні емоції.

Дарка знизала плечима. Хочеться йому щось шукати і в чомусь розбиратися, нехай собі шукає. Все діло. Хоч якесь. Бути магом Дарці хотілося лише в дитинстві. Потім дивне бажання розвіялось, як туман. Тільки зрідка про себе нагадувало. Вона зараз була надто доросла, щоб не розуміти скільки від тої магії проблем. І вчитися треба. І звітувати. А в неї і без того є чим зайнятися. Чоловік ось з’явився.

І найголовніша проблема зараз — як його появу пояснити батькові.

— Лялянівель, — сказала тихо Дарка. — Я повинна тобі сказати.

Ельф насторожено на неї подивився. Як той кіт, котрий підозрює, що підзивають його не для того, щоб рибою пригостити, а за спиною взагалі ховають віника. Мабуть все ще не простили той розбитий глечик з вершками.

— Лялянівель, моєму батькові не подобаються ельфи, — сказала вона тихо. — Не те щоб зовсім, але в якості мого чоловіка не сподобається. І брати в мене ще є, двоюрідні, вісім. А тебе звати Лялька.

— Пропонуєш придумати мені нове ім’я? — серйозно спитав ельф і смикнув лівим куточком губ, немов ледь втримав посмішку.

— Ну… — задумалася дівчина і відчайдушно махнула рукою. — Ні, не допоможе. У них почуття гумору… дивне місцями. Зате їм мій попередній наречений не подобався.

Така собі втіха, особливо для Лялянівеля, але що ще доброго скажеш.

Він похитав головою.

— Про це ти не подумала, коли пішла полювати на ельфа.

— Не подумала. Я захопилася. Зі мною таке буває іноді. Розумієш? І родичі знають, що буває. А якщо я дуже захоплююсь… тому батько й повірив, що я зможу ті кораблі потопити. Той дурень хихикав на мої погрози, поки в пику не отримав. А батько повірив. Настрій у мене такий був.

— Не допомагає заспокійливе, — все-таки посміхнувся Лялянівель. — Ось так твоя дивна магія себе й проявляє. Шукає шпаринки, щоб прорватися в світ. Водить тебе. Заважає думати. З цим потрібно щось зробити. Поки не трапилось щось таке, що ти випадково половину міста в яму скинеш. А іще, тобі не цікаво куди поділася земля з тої ями? Просто так пропасти вона не могла, значить, кудись перенеслась.

— Перенеслась? — здивувалася Дарка.

— Майже напевно. І скоріше за все в місце, про яке ти подумала.

— Ой, — сказала Дарка і очі в неї стали круглі-круглі.

— Ой? — перепитав ельф.

— Я подумала про те, щоб щось звалилося на голову вашому правителю. А то чому тільки я і ти через якихось дурнів страждати повинні.