Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Якби Піту Сіммонсу було років двадцять, він міг би поставити купу запитань, які не мають жодного значення. Оскільки він мав уполовину менше років і був здатний сприймати саме те, що сам щойно бачив, він запитав про дещо простіше й наразі доцільніше:

— Агов, дівчинко. А ще поліція приїде? Це тому ти там кричала: «Тридцять» ?

Вона зронила руки і подивилася вгору на нього. Мокрими й червоними очима.

— Так, але Блейкі правий. Вона і їх з’їсть також. Я казала патрульному Джиммі, але він мені не повірив.

Піт їй вірив, тому що він це бачив. Але ж вона права. Поліцейські не повірять. Згодом так, мусять бо, але не раніше, ніж ця машина-монстр з’їсть їх іще цілу купу.

— Я думаю, вона з космосу, — сказав він. — Як у «Докторі Хто» [58].

— Мамуня й тато не дозволяють нам його дивитися, — повідомив Пітові малюк. — Вони кажуть, що він сильно лячний. Але ця страшніша.

— Ця жива, — промовив Піт більше сам до себе, ніж до них.

— Атож, — кивнула дівчинка і видала довгий, тужливий схлип.

Сонце на мить сховалося за одну з розгулялих хмарок. Коли воно виринуло знову, разом з ним з’явилась і певна ідея. Піт сподівався показати Нормі Теріо і решті Сракажених Рейдерів дещо, що їх здивує достатньо, аби дозволити йому приєднатися до їхньої ватаги. Та потім Джордж як старший брат відкрив йому тверезу правду: «Всі вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разів»

Може, й так, але, може, ота штука, що стоїть отам, не бачила цього тисячу разів. Чи й жодного разу. Може, там, звідки вона з’явилася, не мають збільшувальних лінз. Або сонця, як на те пішло. Він згадав одну серію з «Доктора Хто», про планету, де весь час було темно.

Десь звіддалік він почув сирену. Якийсь коп їде. Коп, який не повірить нічому з того, що казатимуть йому маленькі діти, оскільки, як переконані дорослі, малі діти верзуть бозна-яке лайно.

— Ви, дітки, залишайтесь тут. Я хочу спробувати дещо.

— Ні! — вхопила його за зап’ясток дівчинка пальцями, що вчувалися пазурами. — Вона тебе теж з’їсть.

— Я не думаю, що вона може пересуватися, — запевнив її Піт, звільняючи свою руку. Дівчинка залишила на ній пару кровоточивих подряпин, але Піт не злився і не ганив її. Він, мабуть, поводився б так само, якби таке трапилося з його батьками. — Я думаю, вона залипла на одному місці.

— Вона може дотягнутися, — сказала дівчинка. — Вона вміє дотягуватися своїми шинами. Вони тануть.

— Я стерегтимуся, — мовив Піт, — але мушу це спробувати. Тому що ти права. Приїдуть копи, і вона їх з’їсть також. Залишайтесь на місці.

Він вирушив у бік універсала. Коли наблизився (але не занадто наблизився), він розстібнув свою сідельну сумку. «Я мушу це спробувати», — сказав він малим, проте правда була голішою: він бажав це спробувати. Це буде ніби якийсь науковий експеримент. Можливо, це прозвучало б по-дурному, якби він таке комусь сказав, але він не мусив казати. Він просто мусив це зробити. Дуже… дуже… обережно.

Його проймало потом. Коли вийшло сонце, день потеплішав, але Піт розумів, що це не єдина причина. Він подивився вгору, примружившись від сліпучості. Це сколихнуло його ПОХМІЛЬНИЙ біль, ну то й що. «Не заходь за хмару. Навіть не смій. Ти мені потрібне».

Він дістав із сідельної сумки своє збільшувальне скло «Річфорт» і присів, щоб покласти сумку на дорогу. Хруснули суглоби в його колінках, і двері універсала хильнулися, відчинившись на кілька дюймів.

«Вона знає, що я тут. Не знаю, чи може вона мене бачити, але оце щойно зараз вона мене почула. А може, й унюхала мене»

Він зробив іще один крок. Тепер він опинився достатньо близько, щоб торкнутися борта універсала. Якби достатньо дурним був тобто.

— Стережися! — гукнула дівчинка. Тепер вона з її малим братиком стояли, обіймаючи одне одного. — Стережися її!

Обережно — наче дитина, що лізе рукою до клітки з левом, — Піт простягнув уперед збільшувальне скло. На борті універсала з’явилося кружальце світла, але занадто велике. Занадто лагідне. Він підніс лінзу ближче.

— Шина! — закричав відчайдушно той маленький хлопчик. — Стережися ШИ-ИИ-НИ!

Піт подивився вниз і побачив, що одна шина тане. Якийсь сірий мацак сунеться по асфальту до його кросівки. Він не міг відступити, не зрадивши свій експеримент, тож підняв одну ступню і застиг, як чапля. Мацак сірого слизу миттю змінив напрямок і поповз до його іншої ступні.

«Часу небагато».

Він підніс збільшувальне скло ближче. Кружальце світла збіглося у яскраву білу цятку. Якусь хвильку не відбувалося нічого. Потім угору почали линути пасемка диму. Брудна біла поверхня під тією цяткою почорніла.

Зсередини універсала почулося якесь нелюдське гарчання. Пітові довелося поборювати геть всі інстинкти в себе в мозку і тілі, аби утриматися від втечі. Губи в нього розійшлися, оголивши зуби, зціплені у відчайдушному вищирі. Він твердо тримав лупу «Річфорт», рахуючи в голові секунди. Дійшов до семи, коли гарчання піднеслося до склянистого виску, який загрожував розколоти йому голову. Позаду нього Рейчел і Блейк відпустили одне одного з обіймів, щоб мати змогу затулити собі вуха.

Біля початку проїзду до відпочинкової зони Ел Ендруз юзом зупинив свій крузер № 12. Він виліз із машини, кривлячись від жахливого верещання. «То було, наче сирена повітряної тривоги, ввімкнута через підсилювальну апаратуру якогось геві-метал-бенду», — розповідатиме він пізніше. Ел побачив хлопчика, котрий тримає щось у простягнутій руці, ледь не торкаючись тією річчю борта старого, брудного універсала, схожого на «Форд» чи «Шеві». Хлопчик кривився від болю, затятості чи від того й того разом.

Припалена чорна цятка на боці універсала почала ширитися. Білий димок, що здіймався від неї, густішав. Став сірим, потім чорним. Те, що трапилось далі, трапилось швидко. Піт побачив, як довкола чорної цятки народилися крихітні блакитні пломені. Вони ширилися, немов танцюючи над поверхнею корпусу цієї нібито-машини. Це було схоже на брикети деревного вугілля в їхньому барбекю на задньому подвір’ї, коли тато поливав їх рідиною для розпалювання, а потім кидав туди сірника. Слизястий мацак, який уже майже сягнув узутої в кросівку ступні, що лишалася на асфальті, відсмикнувся назад. Машина знову різко стислася, але цього разу блакитне полум’я, що ширилося, здіймалося навколо неї, немов корона. Вона стискалася дедалі щільніше й