Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
— Але я хочу до мамуні! Я хочу до мамуні, Рейчі!
Вона вхопила його за руку і потягнула геть від тієї машини.
— Не зараз. Допоможи мені впоратися з оцією штукою.
Вона чудово знала, як упоратися з телефоном, але мусила його відволікти.
— Дай я, я вмію! Дай я, Рейч!
Вона подала телефон і, поки він роздивлявся на кнопки, підвелася, вхопила його за майку з Росомахою[49] і відтягнула на три кроки назад. Блейк це ледь зауважив. Він знайшов кнопку живлення на мобільному Джуліенн Вернон і натис її. Телефон пікнув. Рейчел забрала його в брата, і це був той рідкісний випадок у його млявому малючому житті, коли він не протестував.
Вона уважно слухала, коли до них у школу приходив побалакати з дітьми пес-детектив Макграф[50] (хоча чудово розуміла, що то просто якась людина в машкарі Макграфа), тож тепер не барилася. Набрала 911 і приклала телефон до вуха. Він прогудів лише раз, і там взяли слухавку.
— Альо? Мене звуть Рейчел Енн Луссіер, і я…
— Ця розмова записується, — перебив її чоловічий голос. — Якщо ви бажаєте повідомити про якусь надзвичайну ситуацію, натисніть Один. Якщо ви бажаєте повідомити про якісь несприятливі дорожні обставини, натисніть Два. Якщо ви бажаєте повідомити про якогось автомобіліста в скрутному становищі…
— Рейч? Рейчі? Де мамуня, де та…
— Шшш! — суворо обірвала його Рейчел і натиснула Один. Важко це було. Рука в неї дрижала, а очі туманилися. Вона зрозуміла, що плаче. Коли вона почала плакати? Цього вона не пам’ятала.
— Алло, це дев’ять-один-один, — озвалася якась жінка.
— Ви справжня чи це знову запис? — спитала Рейчел.
— Я справжня, — відповіла жінка з деяким гумором у голосі. — Маєте якусь надзвичайну ситуацію?
— Так. Якась погана машина з’їла нашу маму і нашого тата. Це на…
— Стій, не забігай наперед, — порадила жінка. Голос у неї звучав ще веселіше, ніж до того. — Скільки тобі років, дитинко?
— Мені шість, майже сім. Мене звуть Рейчел Енн Луссіер, і ця машина, погана машина…
— Слухай-но, Рейчел Енн чи хто ти там є, я можу відстежити цей дзвінок. Ти це знаєш? Можу закластися, що ні. А тепер просто вимикайся, тоді я не пошлю полісмена до тебе додому, щоб нашльопав тобі…
— Вони мертві, дурна ви телефоністко! — закричала Рейчел у слухавку, і на тому забороненому слові Блейкі знову почав плакати.
Якусь мить жінка з 911 не казала нічого. А потім голосом аж ніяк не веселим:
— Де ти, Рейчел Енн?
— У цьому порожньому ресторані. У тому, що з помаранчевими барилами.
Блейкі сів, сховавши обличчя собі між колінок і накривши руками голову. Це вразило Рейчел так боляче, як ніколи раніше. Це вразило її в самісіньке серце.
— Це недостатня інформація, — сказала жінка з 911. — Ти можеш бодай трохи деталізувати, Рейчел Енн?
Рейч не знала, що означає «деталізувати», але знала, що вона бачить: шина заднього колеса універсала, найближча до них, потроху танула. Якийсь мацак, виглядом схожий на рідку гуму, повільно рухався по асфальту до Блейкі.
— Я мушу йти, — сказала Рейчел. — Нам треба забратися від цієї поганої машини.
Вона підвела Блейка на рівні й, дивлячись на танучу шину, відтягнула його ще трохи назад. Гумовий мацак почав вертатися туди, звідки почав («Тому що воно розуміє, що ми недосяжні», — подумала дівчинка), і колесо знову стало схожим на колесо, але для Рейчел цього було недостатньо. Вона продовжувала тягнути Блейка проїздом у бік автомагістралі.
— Куди ми йдемо, Рейчі?
(«Я не знаю» )
— Подалі від цієї машини.
— Я хочу свої трансформери.
— Не зараз, пізніше.
Так само міцно тримаючи Блейкі, вона не переставала задкувати — в бік автостради, туди, де вряди-годи зі швидкістю сімдесят і вісімдесят миль на годину шугали машини.
Ніщо не є таким пронизливим, як дитячий крик; це один із найефективніших природних механізмів виживання. Сон Піта Сіммонса вже стоншився не більш як до дрімоти, тож, коли Рейчел закричала на пані 911, він це почув і врешті прокинувся цілком.
Він сів, скривився, приклав долоню собі до голови. Голова боліла, і він зрозумів, якого роду цей біль: він страждає на ПОХМІЛЛЯ. Язик на смак вовняний, а в шлунку риготно, не «ось-ось я виригаю», але все одно риготно.
«Дякувати Богу, я не випив більше», — подумав він і звівся на рівні. Він підійшов до одного з затягнутих сіткою вікон подивитися, хто це там так волав. Побачене йому не сподобалося. Декілька з тих помаранчевих барил, що загороджували проїзд до відпочинкової зони, лежали перекинуті, а ще там стояли машини. Й немало їх.
Потім він помітив пару дітей — маленьку дівчинку в рожевих штанцях і маленького хлопчика, на якому були шорти і майка. Він устиг побачити їх лише мигцем, проте достатньо, аби зрозуміти, що вони задкують — так, наче щось їх налякало, — а потім вони зникли за чимсь, що Піту скидалося схожим на трейлер для коней.
Щось тут негарне. Трапилася аварія чи щось таке, хоча ніщо там не виглядало як аварія. Перший імпульс у нього був — забиратися звідси якомога швидше, поки його не вплутали в те невідь-що, що тут трапилося. Він підхопив свою сідельну сумку і вирушив до кухні й вантажної платформи поза нею. Та потім зупинився. Там, надворі, були діти. Маленькі діти. Занадто маленькі, щоб перебувати близько до такої швидкісної дороги, як I-95, і він же не побачив там жодного дорослого.
«Мусять бути дорослі, хіба ти не бачив тих машин?»
Так, легковики він бачив, і пікап, на причепі в якого той трейлер, але нікого дорослого.
«Я мушу вийти туди. Навіть якщо вскочу в якусь халепу, я мушу все зробити, щоб тих до всирачки наляканих дітей не розмазало по трасі».
Піт поспішив до передніх дверей «Бургер Кінга», знайшов їх замкненими і закинув собі питання, гідне манер Нормі Теріо: «Агов, недоноску, у твоєї матері були хоч якісь діти, що вижили?»
Піт розвернувся й кинувся до вантажної платформи. Від бігу в голові заболіло ще дужче, але він на це не зважав. Поклавши сідельну сумку на край бетонної платформи, Піт повис і відпустив руки. Приземлився він по-дурному, забив собі куприк, але й на це також не звернув уваги. Підвівся, кинув тоскний погляд у бік гаю.
