Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Відкривачку він шукав на горішній полиці комода, чорт забирай!

— Іди купуй м’яч, — каже він. — І цигарок мені прихопи. Будь другом.

— Невже ти не можеш почекати, коли ми додому приїдемо? Зовсім уже терплячки нема?

— Купи дешеві. Нефірмові. «Гармонія Преміум», так вони називаються. — На смак то засохлий курячий кізяк, але нічого. Аби тільки вона заткнулася. Спека така, що зовсім не хочеться сперечатися.

— І де ти куритимеш? У машині, щоб я цим дихала!

— Я відчиню вікно, завжди ж відчиняю.

— Я куплю м’яч. Потім повернуся. Якщо тобі припече викинути чотири долари п’ятдесят центів, щоб затруїти собі легені, сам підеш купиш. А я посиджу з малюком.

Рей терпіти не може, коли вона зве Біза малюком. То пес, хай навіть такий розумний, як вихваляється Мері. Але він сере надворі й лиже себе там, де колись висіли яйця.

— Бісквітиків собі там прикупи, — радить він. — А може, шоколадні рулетики будуть, спеціальна пропозиція.

— Який же ти злий, — огризається вона. Вилазить із машини й хряскає дверцятами. Він припаркувався надто близько до бетонного куба будівлі, тому їй доводиться протискатися повз машину бочком, і він знає, що вона знає: він дивиться на неї й бачить, як вона розтовстіла, протискатися мусить. Він знає, що вона думає: він припаркувався так близько до будівлі навмисне, щоб вона пропихалась. І, може, так воно і є.

Йому хочеться курити.

— Ну, друзяко Бізе, тепер ми з тобою вдвох.

Біз лягає на заднє сидіння й заплющує очі. Так, він стає на задні лапи та кружляє кілька секунд, коли Мері ставить платівку й наказує танцювати, а коли каже йому, що він поганий пес, то йде в куток і стоїть там, сховавши морду. Але все одно він сере надворі.

Спливає час, а вона все не виходить. Рей відкриває бардачок. Порпається в щурячому гнізді з паперів, шукаючи сигарет, про які міг забути, але їх там нема. Натомість знаходить зефірне тістечко «Сніжка» в обгортці. Тицяє в нього пальцем. Твердюче, мов закостенілий труп. Йому вже, певно, тисяча років. А може, й більше. На ковчегу могли привезти.

— У кожного своя отрута, — зауважує він. Розгортає «Сніжку» й кидає її на заднє сидіння. — Бізе, хочеш? На, жери давай.

«Сніжка» за два укуси щезає в Бізовій пащі. Він уже злизує кокосову стружку, що розсипалася на сидінні. У Мері була б істерика, але Мері немає.

Рей дивиться на рівень бензину й бачить, що лишилося півбака. Він міг би вимкнути двигун і опустити вікна, але тоді спечеться живцем. Сидячи під сонцем і чекаючи, коли вона купить фіолетовий пластмасовий кікбольний м’яч за дев’яносто дев’ять центів, коли у «Волмарті» вони по сімдесят дев’ять, він це точно знає. Але там вони жовті й червоні. Для Таллі не годяться. Принцеса хоче лише фіолетовий.

Він сидить, а Мері не повертається. «Святий Ісусе на поні!» — зітхає він. Струмки прохолодного повітря обвівають йому обличчя. Він знову думає, чи не вимкнути двигун, щоб зберегти трохи бензину, а потім посилає все під три чорти. Курива вона йому не принесе. Навіть дешевого, нефірмового. Це він точно знає. Треба ж було підколоти її з тими батончиками.

У дзеркалі заднього огляду він бачить молоду жінку. Вона підтюпцем біжить до машини. Ще товща за Мері; великі-великі цицьки ходором ходять під синім халатом. Біз її помічає й заходиться гавкотом.

Рей опускає вікно.

— Ваша дружина — білявка? — Вона захекано видихає слова. — Білявка в кедах? — Обличчя в неї блищить від поту.

— Так. Вона хотіла купити м’яч для нашої небоги.

— З нею щось не так. Вона впала. Знепритомніла. Містер Ґош каже, в неї, мабуть, серцевий напад. Він викликав «швидку». Краще зайдіть.

Рей замикає авто і йде слідом за жінкою в крамницю. Усередині після машини прохолодно. Мері лежить на підлозі з розставленими ногами, розкинувши по боках руки. Вона біля дротяного кошика, у якому повно кікбольних м’ячів. Над кошиком висить табличка — «ГАРЯЧІ РОЗВАГИ ЛІТНЬОЇ ПОРИ». Очі в неї заплющені. Таке враження, що вона заснула на лінолеумі. Над нею стоять троє людей. Один з них — темношкірий чоловік у штанях кольору хакі та білій сорочині. На кишені — нашивка з написом «МІСТЕР ҐОШ МЕНЕДЖЕР». Інші двоє — покупці. Один — худорлявий старий, майже без волосся на голові. Йому щонайменше під сімдесят. А друга — жінка-товстуха. Гладша за Мері. І за дівчину в синьому халаті теж гладша. Рей думає, що, як по правді, то це вона зараз мусить лежати на підлозі.

— Сер, це ви чоловік цієї леді? — запитує містер Ґош.

— Так, — відповідає Рей. Але цього наче недостатньо. — Я її чоловік.

— Мені дуже прикро, але, здається, вона померла, — каже містер Ґош. — Я зробив їй штучне дихання, рот у рот, але… — Він знизує плечима.

Рей уявляє, як темношкірий притуляється губами до рота Мері. Ніби цілує її по-французьки. Дихає їй у горло поряд із дротяним циліндром, наповненим пластмасовими м’ячами. Рей опускається на коліна.

— Мері, — кличе він. — Мері! — наче намагаючись її розбудити після безсонної ночі.

Здається, вона не дихає, але розібрати не завжди легко. Він прикладає вухо до її рота й не чує нічого. Він відчуває рух повітря на шкірі, але то, ймовірно, просто від кондиціонера.

— Цей пан зателефонував у «швидку», — каже товстуха. В руках у неї пакет «Баґлз»[62].

— Мері! — кличе Рей. Цього разу гучніше, але він не може примусити себе кричати, поки стоїть навколішки, а кругом юрмляться люди, і один з них — той темношкірий. Він підводить погляд і вибачливо каже: — Вона ніколи не хворіє. Здорова, як бик.

— Ніколи не знаєш, — кидає старий. І хитає головою.

— Вона просто впала, — пояснює молодиця в синьому халаті. — Ні слова не промовила.

— А за груди вхопилася? — питає товстуха з «Баґлзами» в руках.

— Не знаю, — зізнається молодиця. — Здається, ні. Хоча я не бачила. Вона просто впала.

Біля кікбольних м’ячів стоїть вішак із сувенірними футболками. На них написано щось на зразок: «ДО МОЇХ БАТЬКІВ У КАСЛ-РОКУ СТАВИЛИСЬ ЯК ДО ОСІБ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ, А МЕНІ ДІСТАЛАСЯ ЛИШ ЦЯ ВОШИВА ФУТБОЛКА». Містер Ґош бере одну й каже:

— Хочете, я накрию їй обличчя, сер?

— Господи, ні! — вражено промовляє Рей. — Вона, може, непритомна. Ми ж не лікарі. — За спиною в містера Ґоша він бачить трьох малих, підлітків, які зазирають усередину крізь вітрину. Один із них фотографує на мобільний.

Містер Ґош, простеживши за Реєвим поглядом, квапиться до дверей і розмахує руками.

— Ану киш звідси! Діти, пішли геть!