Напівдикий - Саллі Грін

— А чи знала вона, де друга половина?

— Ні, це все, що в нас було.

— А Меркурія цього не бачила? Ти їй ніколи не казав, що це таке?

Габріель знизує плечима.

— Я не казав їй, що лист був роздертий навпіл. Думав, що її тоді це просто не зацікавить. Я їй сказав, що маю амулет, отриманий від матері, і що він старовинний і коштовний. Вона більше про нього не розпитувала, мабуть, тому, що таких амулетів є декілька.

— їх дійсно є декілька, але більшість наділена слабенькими чарами. Гадаю, мені пощастило, що ти його не описав. Думаю, що насправді й тобі добряче пощастило. Меркурія відразу б зрозуміла, що це таке, і вбила б тебе лише за цю половинку, — Ван знову дуже обережно складає амулет і кладе його в кишеню піджака.

— Чому? — дивується Габріель. — Що в ньому такого особливого?

Ван повертається до Несбіта.

— Гадаю, нам потрібне шампанське, правда? Там у коморі мусить бути непоганий вибір напоїв, — вона посміхається Габріелю. — Чи може, ви, хлоп’ята, волієте й далі пити чай?

Пізніше ми з Габріелем залишаємося на самоті в його спальні. Ми обидва напилися шампанського. Сам не розумію, чому я пив і що я мав би святкувати, тим більше, що не отримав від цього ніякого задоволення. Я ще ніколи не пив шампанського, та й узагалі не вживав жодного алкоголю. Габріель і Ван розмовляли про це так, ніби обговорювали якусь гарну книгу.

Коли ми заходили в Габріелеву кімнату, коридор почав хитатися перед моїми очима. Я сказав про це Габріелю, а той обізвав мене «слабаком» і рушив, не зупиняючись, далі. Хіба озирнувся, щоб глянути, чи плентаюсь я за ним. Приємно було бачити його посмішку — так, ніби він знову став майже таким самим, як і був. І ось ми на самоті, сидимо разом на його ліжку, і я нарешті прошу його розповісти про все, що з ним сталося.

— Залишивши тебе, я кинувся навтікача. Тільки й того, нічого складнішого. Я біг, а Ловці мчали слідом. Я кричав, щоб ти не відставав, немовби ти й далі був зі мною. Це їм достатньо заморочило голови й вони були певні, що ми тікаємо вдвох. Мені пощастило. Найкращим захистом для мене стали інші люди… маю на увазі фейнів. Я тримався людних місць, де було багато галасу, багато народу, всього того, що найбільше ненавидять Ловці: фейнів, фейнівської поліції, шуму, паніки, стрілянини. Я сподівався, що вони сприймуть мене за фейна, та водночас хотів, щоб вони й далі гналися за мною. Поки я біг, мене підстрелили, двічі. Рани були не надто серйозні, але отрута з Ловецьких куль мене знесилювала, а я ж не вмію зцілюватися, тому зрозумів, що довго не протягну. Я думав тільки про те, що мушу тікати далі. Пригадую, як до мене під’їхала якась машина, і там, мабуть, була Ван. Після цього я вже нічого не пам’ятаю, тільки що прокинувся через кілька днів у цій кімнаті. Мені було геть паскудно, але коли я видужав, Ван, здається, накачала мене наркотиками, і я розповів їй усе. Про себе, про свою сім’ю, про листи й амулет… і про тебе. Вибач мене, Натане. Я знаю, що це твоє особисте. Я…

— Усе гаразд. Мені на це начхати. Я просто радий, що ти живий. Тільки це важливо. Я думав, ти загинув. Не хотів вірити, але це було єдиним логічним поясненням — я знав, що ти дійшов би до печери, якби зміг.

— Якби не Ван, я б справді помер.

— Але чому вона опинилася у Женеві? Чому ризикувала життям заради цього амулета… половинки амулета?

— Я й сам не знаю. За її словами, вона тільки нещодавно довідалася, що в мене є його половинка. Було не так уже й важко вирахувати, що я був у Женеві і співпрацював з Меркурією. Спочатку Ван боялася, що амулет дістанеться Меркурії, та коли Несбіт повідомив про твою смерть, її значно більше турбувало те, що він потрапить у руки Ловців.

— Чому? Що такого він робить?

— Нічого він не робить. Це тільки половинка амулета. Але цілісні амулети зцілюють і оберігають. Ван з величезними труднощами здобула цю половинку, і думаю, вона має намір дістати й другу, а разом вони, можливо, знову запрацюють.

— І ти справді більше нічого про нього не знаєш?

— Ні. Це просто була одна з тих речей, які належали моїй матері. Я більше ціную листи, — ми сидимо разом на ліжку, а Габріель трохи відсовується і тулиться до стіни. — Ван може його взяти. Мене більше це все не цікавить.

— Це все?

— Ці всі штучки. Ці речі. Амулети, ножі й таке інше.

— А я й не знав, що ти взагалі цим цікавився.

Він відхиляє назад голову, не відводячи від мене очей.

— Так добре тебе бачити, Натане. Я радий, що ти живий. Дуже радий, — він має виснажений вигляд: його шкіра посіріла, а під очима темні кола. Каже: — Хто б міг подумати, що ми опинимося тут? Живі. Сидітимемо в розкішному будинку. Питимемо шампанське.

Але його коментарі стосовно «всіх цих штучок» і «речей» примушують мене замислитися про те, чи варто було мені так прагнути здобути той Феїрборн? Думав, що здобувши його, зможу довести батькові, що не збираюся його вбивати. А може, мені для цього й не потрібен ніякий Феїрборн?

— Про що ти думаєш?

— Про різні речі. Про Феїрборн. Про батька.

— Який він із себе?

— Мій батько? Навіть не знаю. Бо я ж таки дійсно його не знаю. Він набагато ошатніший, ніж я очікував, тобто, пристойніший. Носить костюм. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він убив сотні людей.

— Я питав, який він із себе, а не як він одягається.

— То що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Що він надзвичайний? Могутній? Ну, чесно кажучи, так воно й є. Але є ще такі речі, яких я від нього сподівався. Скажімо, він зумів зупинити час… сніжинки просто зависли в повітрі й не падали, а він собі й далі розмовляв, немовби нічого й не трапилося. Я мав у собі Ловецьку кулю. Він її просто вирізав і забрав геть. А тоді дав мені три дари: перстень, кулю з мого тіла й моє життя, — показую перстень Габріелю. — Потім він розрізав собі долоню і дав мені напитися своєї крові. Думаю, що він весь час, поки я жив, планував мені