Напівдикий - Саллі Грін

— Отже. Привіт, Ван. Гарно тебе бачити, приємно повертатися. А це Натан.

Ван робить глибоку затяжку, а тоді поволі випускає тоненьку цівку диму. Підходить до мене ближче й каже:

— Рада бачити. Справді рада.

Має світло-сині очі, такі ж світлі, як і її костюм. Досі я бачив очі лише двох Чорних магів: Меркурії і власного батька. Вони були інакші й абсолютно не подібні на очі Білих магів, які, за моїми спостереженнями, мали сріблисті проблиски, що мерехтіли і вигиналися. Але в очах у Ван були немовби коштовні сапфіри, що обертаються, то збільшуються, то зменшуються, а коли торкаються одне одного, — спалахують іскрами, з яких немовби народжуються нові сапфіри. Я ще в житті не бачив прекрасніших очей.

— У тебе Габріелеві листи? — запитує в мене Ван. Я помічаю, що з її рота струмує не сірий, а неймовірно рожевий дим, кольору її краватки. Цей дим видається майже живим, коли поволі клубочиться вгору понад її щоками, а тоді змішується з повітрям і розчиняється в ньому перед очима Ван, від чого їхня бездонна синява стає ще бездоннішою.

Напівусвідомлюю, що щось там їй відповідаю, але не певний, що саме кажу.

Ван не відводить від мене очей, які ще більше іскряться, й каже:

— Несбіте, ти ж мав їх дістати.

І переводить погляд на нього.

Я відступаю на крок, але це нелегко зробити. Ледве змушую себе відвести очі від неї.

Несбіт пояснює:

— Я мав їх доставити тобі, шо я і зробив. Якби треба було, я міг би забрати їх у Натана, але це закінчилося б насильством, а я хотів без того обійтися. Він непоганий боєць, цей малий, і трохи незвичний — пробуджує в собі звіра. У будь-якому випадку, він тут, має при собі листи і прагне побачити свого друзяку Габбі.

— Отже… — мовить Ван. Вона знову підступає до мене, ближче, ніж перед тим, настільки близько, що я відчуваю на своєму обличчі її дихання. Я очікував почути запах сигаретного диму, але пахне полуницями.

— Отже… — відказую я.

Полуничний запах легенький, я глибоко вдихаю, щоб краще його відчути. Я ще ніколи не зустрічав такої дивовижної жінки. Роблю ще один вдих і кажу:

— Мій друг Габріель… Несбіт розповідав, що ти врятувала йому життя. Дякую за це. Я хотів би його побачити.

— Я й не сумніваюся, — відповідає Ван. — І впевнена, що й він хотів би тебе побачити. А ми всі хотіли б побачити ті листи.

Листи у бляшанці, в якій їх завжди тримав Габріель, а я відкривав її лише раз, коли вперше знайшов у Меркуріїній квартирі. Проте зараз щось спонукає мене витягти цю бляшанку з наплічника. Коли я нахиляюся, щоб запхати туди руку, то вдихаю зовсім інше повітря, яке не пахне полуницями. Знову випростовуюся, тримаючи в руках наплічник, але не листи.

Ван усміхається мені, і я відчуваю, що у мене ледь-ледь підкошуються коліна. Анналіза чарівна, але Ван просто заворожує. Вона приголомшує в буквальному сенсі цього слова. Та я мушу триматися від неї подалі.

— Мені бракує свіжого повітря, — кажу й підходжу до вікон, а тоді відсовую вбік двері. — Давай-но поговоримо тут.

Повітря назовні чистіше. Хоч і страшенна спека.

Ван іде слідом і показує рукою на затінене місце у внутрішньому дворику, де можна посидіти. Підходжу до низенького диванчика, але не сідаю, аж поки не бачу, куди йде вона, а тоді стаю навпроти неї.

Вона гукає Несбіту:

— Попроси Габріеля, щоб долучився до нас, і принеси лимонаду й чаю на чотирьох, — вона показує жестом на сидіння й каже: — Прошу сідати. Я знаю, що Габріель не примусить себе довго чекати.

Якийсь час ми мовчки сидимо, поки Ван палить свою сигарету, а тоді я кажу:

— Несбіт розповідав, що в Габріеля стріляли, але він одужав. Це правда?

— Його двічі підстрелили, а кулі Ловців дуже паскудні штуки, але так, Габріель уже оклигав, — вона струшує з цигарки попіл, а тоді робить ще одну глибоку затяжку й додає: — Але він ще й досі сам не свій. Він дуже переймається тобою, Натане, і я боюся, що Несбіт, мій ідіот-помічник…

— Партнер по бізнесу, — уточнює Несбіт, заходячи у дворик із глечиком лимонаду і ставлячи його поміж нами. Тоді бурмоче собі під ніс: — Габбі був на кухні, тож я йому повідомив, шо ти тут.

Ван веде далі.

— Несбіт, мій ідіот-помічник, наплів нам, що ти помер. Я вже казала, як сильно переймається тобою Габріель. Він…

Помічаю праворуч від себе якийсь рух, і, коли повертаюся, у дворик заходить Габріель і дивиться на мене. Я бачу, що він не може повірити своїм очам. Виглядає кволим і схудлим, а тоді ледь чутно щось каже.

Я підводжуся й не знаю, що мені казати. Бракне слів. Я хочу сказати, що завдячую йому своїм життям, але він і так це знає.

Ступаю крок до нього, а він наближається до мене і міцно мене пригортає, а я обіймаю його. Він знову ледь чутно щось каже, мабуть, те ж саме, що й перед тим, але французькою мовою, і я нічого не розумію.

Відводить голову, щоб глянути мені в очі. Не посміхається, а його обличчя виснажене й посіріле. Його карі очі ті ж самі, фейнівські, але білки поцятковані червоними прожилками.

Я не певний, що маю сказати, і все звучить якось не так:

— Я чекав біля печери… Завдяки тобі я вибрався з Женеви… Я весь час сподівався, що ти живий. Я помер би, якби не ти…

Зазвичай він саркастично прокоментував би мої слова, але цього разу просто знову прихиляється до мене і каже ще щось по-французьки.

Ми далі стоїмо разом. Я тримаю його, відчуваючи наскільки він схуд і як стирчать у нього ребра. Не хочу відпускати його з обіймів, принаймні — не першим.

Він каже:

— Я думав, що ти помер.

І я усвідомлюю, що це саме він говорив і по-французьки.

— Несбіт казав, що бачив твоє тіло.

— Несбіт придурок, — вставляє свої п’ять копійок Ван.

Несбіт, заходячи з тацею, повною чайного приладдя, ображається:

— Я це почув. Якби ви самі побачили його тіло…

Він ставить тацю й розставляє порцеляновий чайничок, глечик з молоком, чашки, тарілочки й цукор, бурмочучи про те, який я був сірий і холодний, і про мої напіврозплющені очі.

Розклавши все, Несбіт сідає й бере чайничок.

— То шо, я буду на розливі?

Наступні півгодини ми з’ясовуємо, що ж саме сталося. Ван просить