Приручити Дикого - Анна Лященко

Раян

Цілий день я не знаходжу собі місця, ще й Кай мене наче переслідує, куди б я не пішов — скрізь на нього натикаюся! Хоч би швидше Ксі народила! Нехай він за онуками дивиться і мене  спокою дасть. Мене і так все дратує, а ту ще нав'язлива увага з боку батька королеви. Хамити не хочеться, але й розшаркуватися по десять разів на день — набридло.

Ближче до вечора не витримую розлуки з моєю дрібною і вирушаю до дипломатичного кварталу. Добре, що принцу королівства туди відкритий постійний доступ.

Будинок, в якому живе Карада з батьками, я знайшов без особливих зусиль. Швидше за все, за запахом, інакше не знаю, як пояснити, що я не блукав кварталом, а вийшов одразу до потрібного місця. Підійшовши до будинку з боку заднього двору, я причаївся в кущах за парканом і спостерігав, як їхній лакей, Крамсі, готує козу на багатті та пояснює куховарці, що пані Карада линяє і не має апетиту, тому ночуватиме вона тут, у саду в драконовій. іпостасі та їжі їй треба  більше.

Почуте мене втішило! Навряд чи хтось залишиться ночувати з нею в саду, а я зможу всю ніч бути  поряд! Хапаюся за цю думку як потопельник за соломинку і повертаюся до палацу, плануючи повернуться до будинку Каради, як стемніє.

У палаці знову натикаюся на Кая і вибухаю:

- Ви мене переслідуєте? Зайнялися б чимось. З Діганом потренувалися б або з дочкою сорочечки для малюків шийте!

- Принце, не намагайтеся виглядати гірше, ніж Ви є насправді, Вам не йде!

- А Вам відомо, який я насправді?

- Дещо, сподіваюся, незабаром познайомимося ближче.

- Чи не мітите Ви в моїх наставників? - усміхаюся так, що це більше схоже на оскал. - Ви б дізналися долю попередніх кандидатів, перш ніж потикатися туди, куди Вас ніхто не кликав!

- Я дізнавався. Люблю розв'язувати складні проблеми! – і знову посміхається.

– Я не проблема! І до речі, один уже  розв'язувався! - зло гарчу, практично впритул наблизившись до Кая і порушуючи всі правила етикету.

- Я в курсі. Совість не мучить? - По хворому б'є. Хоча я і не був винен у тому, що два роки тому стратили одного з моїх наставників, але все одно, нутрощі неприємно стискаються. Він сам загуляв, і залишив мене літати без нагляду, а я не впорався на сильному вітрі й розпоров крило об виступ вежі, поки мій наставник вдавався до любовних втіх з молодшою куховаркою. Батько тоді, як завжди, прийняв рішення миттєво і наставника стратили. З того часу я намагаюся зробити так, щоб вони самі одразу відмовлялися від мене. Я не наслідний принц, мене не треба постійно контролювати й спрямовувати! А почуватися винним, якщо батько ще когось стратить – я не хочу. Тому всі наставники відмовляються від мене на початковому етапі знайомства.

- Ні, не мучить! Він сам винен! Не побачив молодшого принца! - Не заглиблююсь у причини та продовжую нахабно посміхатися. Я розумію, що якщо Кай поскаржиться моєму батьку на мою хамську поведінку, мені не подобатися! Але чомусь я впевнений, що він цього не робитиме.

- Можливо й сам...

- Ну, коли ми досягли консенсусу, дозвольте мені відкланятися! - не чекаючи відповіді, розвертаюсь і йду до своїх покоїв. Взагалі я планував зайти на кухню і щось перехопити, але апетит у мене зник. Про всяк випадок частково обертаюсь, щоб принюхатися і запам'ятати запах Кая, і наступного разу вчасно обійти його, коли він зустрінеться мені знову в численних палацових коридорах.

Ледве чекаю настання темряви, й, частково обернувшись і постійно принюхуючись, виходжу з палацу. Знаходжу будинок Каради та заздалегідь повністю обертаюся. У її стані стрес протипоказаний, линяння і так сама по собі неприємна і викликає серед іншого перепади настрою, а якщо Карада дізнається, що я її водив за ніс весь цей час ... Ні, почекаю з зізнаннями поки у неї линяння не закінчиться!

Підходжу до паркану заднього двору і бачу мою дрібну, яка лежить, притулившись до металевих ґрат, щоб хоч трохи остудити запалену шкуру.

"Карада!" - кличу її подумки. Імовірність, що вона мене «почує» – мінімальна, але раптом!

"Карада!" - знову кличу мою дрібну.

"Хто тут??" - Богиня Гір, вона мене почула!

«Карада! Я поруч!" - я не знаю, що сказати, ні, я не намагаюся зберегти інкогніто, навіть не замислююся про це, просто настільки вражений ментальним зв'язком, що відкрився у нас, що втратив дар мови.

"Мій Дикий??!!"

Я чую її!!

«Так, я поряд!» - я поряд, моя гарна!!

«Диииікиий!!!» - моя дрібна злючка, схоже, щиро рада мене бачити!

"Ти мене знайшов!! Як??»

«Шукав. Я поруч. Карада». Підходжу до паркану і витягуюсь уздовж нього, намагаючись через ґрати притиснутись до неї.

.«Диикиий! У мене линяння! Я не зможу прилетіти до тебе! - скиглить моя дрібна.

Я знаю, наскільки це неприємно, але не уявляю, як полегшити процес. Хоча, згадую, як у моє перше линяння брат знайшов мене в якійсь комірчині, переляканого й скиглявого, обійняв крилами та замуркотів. Я тоді швидко заспокоївся, і свербіж уже здавався не таким сильним. Брат пояснив мені, що нічого страшного зі мною не відбувається, і все моє линяння залишався поряд.

«Карада, я поряд!» - повторюю як заклинання.

Я не можу обійняти свою дрібну через ці безглузді грати! Але я починаю муркотіти, намагаючись притиснутися до неї.

«Карада, спи. Я поруч".

І моя дрібна засинає.