Буря Мечів - Джордж Мартін

«Оце точно соляний дорнянин».

— Князь Доран прислав мене замість нього посісти місце в раді короля Джофрі, якщо буде ласка його світлості.

— Його світлість вважатиме за честь, якщо поради йому даватиме такий знаний воїн, як княжич Оберин Дорнський,— сказав Тиріон, подумавши: «Тепер у нетрях проллється кров».— Радо вітаємо і ваше шляхетне товариство.

— Дозвольте мені вам його представити, мілорде Ланістер. Сер Дезіл Далт з Лимонарію. Лорд Тремонд Гаргален. Лорд Гармен Улер з братом сером Ульвиком. Сер Рієн Алиріон з незаконним сином сером Деймоном Сандом, Байстрюком Богомилості. Лорд Дагос Манвуді, його брат сер Майлз, його сини Морс і Дикон. Сер Аррон Коргайл. І навіть не думайте, що я омину леді. Мірія Джордейн, спадкоємиця Тору. Леді Лара Блекмонт, її дочка Джинесса, її син Перос,— сказав він і підніс тонку руку, підкликаючи чорняву жінку з задніх рядів.— А це Еларія Санд, моя коханка.

Тиріон мало не застогнав. Коханка, ще й байстрючка,— та Серсі грець хопить, якщо Оберин схоче взяти її з собою на весілля. А якщо сестра засадить жінку в темний куток подалі від солі, то може нарватися на гнів Червоного Гада. А всадови її поряд з ним за почесним столом — і образиш усіх решту леді на помості. Князь Доран сварку хотів спровокувати?

Княжич Оберин розвернув коня до своїх дорнян.

— Еларіє, лорди й леді, панове, погляньте, як поважає нас король Джофрі. Його світлість зробив нам милість і вислав власного дядька Куця, щоб провести нас до двору.

Брон не стримав смішка, а Тиріону довелося вдавати подив.

— Не самого, мілорди. Завелике завдання для такої маленької людини, як я,— озвався він. На той час уже під’їхав і його супровід, тож він заходився своєю чергою називати присутніх.— Дозвольте представити сера Флемента Бракса, спадкоємця Сурмодолу. Лорд Гайлз з Розбі. Сер Адам Марбранд, лорд-командувач міської варти. Джалабар Ксо, царевич з Долини Червоної Квітки. Сер Гарне Свіфт, тесть мого дядька Кевана. Сер Мерлон Крейкгол. Сер Філіп Фут і сер Брон Чорноводський. Двоє героїв нещодавньої нашої битви проти заколотника Станіса Баратеона. І мій особистий зброєносець — юний Подрик з дому Пейнів.

Імена, які вимовляв Тиріон, гарно дзвеніли, от тільки власники їхні і близько не могли зрівнятися ні знатністю, ні величчю з тими, хто супроводжував княжича Оберина, й обидва вони добре про це знали.

— Мілорде Ланістер,— мовила леді Блекмонт,— ми здолали довгий курний шлях, страшенно хочеться відпочити й освіжитися. Можна вже нам їхати в місто?

— Певна річ, міледі.

Тиріон розвернув коня й гукнув сера Адама Марбранда. Вершники в золотих плащах, з яких складалася більша частина Тиріонового почту, за командою сера Марбранда чітко розвернули коней, і валка рушила до річки й далі за річку — до Королівського Причалу.

«Оберин Наймерос Мартел,— пробурмотів собі під ніс Тиріон, рушаючи поряд з гостем.— Червоний Гад з Дорну. І що мені, в сьоме пекло, накажете робити з ним?»

Про чоловіка він знав лише те, що переказували, певна річ... але переказували страшні речі. Княжичу Оберину заледве виповнилося шістнадцять, коли його застукали в ліжку з коханкою старого лорда Айронвуда — здорованя з репутацією людини агресивної і запальної. Далі була дуель; щоправда, зважаючи на юний вік княжича й високе походження, тривала вона тільки до першої крові. Обидва отримали рани й сатисфакцію. Княжич Оберин швидко одужав, а от у лорда Айронвуда рани загноїлися та зрештою вбили його. А згодом поповзли чутки, що Оберин бився отруєним мечем, і відтоді і вороги, і друзі називають його позаочі Червоним Гадом.

Було це, певна річ, багато років тому. Шістнадцятирічному хлопчаку вже за сорок, і легенди про нього переказують дедалі похмуріші. Він подорожував вільними містами, навчаючись мудрості в отруйників, а може, і чорної магії, якщо можна вірити пліткам. Він учився в Цитаделі, навіть устиг викувати шість ланок мейстерського ланцюга, але згодом йому це набридло. Він воював у Спірних землях за вузьким морем, спершу долучившись до «Середніх синів», а потім сколотивши власну команду. Турніри, битви, дуелі, коні, амурні походеньки... подейкували, він спить і з чоловіками, і з жінками й наробив по всьому Дорну дівчат-байстрючок. «Гадюки» — ось яке прізвисько дали його донькам. Наскільки знав Тиріон, синів у княжича Оберина не було.

Ну, і це ж він скалічив спадкоємця Небосаду.

«Ось кого в Сімох Королівствах останнім запросили б на весілля до Тайрелів»,— подумав Тиріон. Відіслати княжича Оберина на Королівський Причал у той час, як там стоїть лорд Мейс Тайрел з двома синами й тисячами солдатів — виклик грізний, як і сам княжич Оберин. Одне непевне слово, один невчасний жарт, погляд — цього достатньо, щоб шляхетні союзники вчепилися одне одному в горлянки.

— Ми вже зустрічалися,— безтурботно заговорив до Тиріона дорнський княжич, їдучи поряд королівським гостинцем попри обвуглені поля й обгорілі кістяки дерев.— Хоча навряд чи ви можете пам’ятати. Ви були ще менший, ніж зараз.

Тиріону не сподобалася глузлива нотка в його голосі, але він не збирався піддаватися на провокації дорнянина.

— Коли ж це було, мілорде? — поцікавився він увічливо.

— Ой, роки й роки тому, коли Дорном правила моя мати, а ваш батько був правицею зовсім інакшого короля.

«Не такого вже й інакшого, як ви гадаєте»,— подумав Тиріон.

— Я тоді приїздив у Кичеру Кастерлі з мамою, яка була зі своїм консортом, і з сестрою Елією. Мені було... е-е-е... років чотирнадцять-п’ятнадцять, щось таке, Елії — на рік більше. Вашим брату й сестрі було років вісім-дев’ять, наскільки пригадую, а ви щойно вродилися.

Дивний час для візиту. Тиріонова мати померла з родива, тож коли приїхали Мартели, Кичера мала бути в жалобі. Особливо батько. Лорд Тайвін рідко коли згадував у розмовах дружину, але від дядьків Тиріон чув неодноразово, що батьки кохали одне одного. В ті часи батько був правицею Ейриса, і чимало хто казав: лорд Тайвін править Сімома Королівствами, а леді Джоанна — лордом Тайвіном. «Він дуже змінився після її смерті, Куцю,— сказав якось Тиріону дядько Гері.— Бо з нею померло все найкраще в ньому». Геріон був наймолодший з чотирьох синів лорда Тайтоса і з усіх дядьків подобався Тиріону найбільше.

Та його вже нема — загубився за морями, а Тиріон