Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума

— Пам’ятаю.

— Ти вирушай в село, там стоїть наш візок біля таверни. Розкажеш кучеру, де ми. Знайдіть ще два вози, зберіть людей, заберіть у господаря таверни якомога більше ковдр, подушок, білизни. Треба буде перев’язати всіх хоч якось і швидше сюди. А я спробую допомогти тут пораненим, щоб вас дочекалися.

— Люди не захочуть їхати вночі на кладовище, та й господар не віддасть нічого з таверни.

— Зараз, зараз, — Нік дістав з кишені невеликий мішечок з монетами. Там було мало. Він обмацав Атавхаї, дістав у нього мішечок більше і віддав Вовку. — Грошей не шкодуй. Важливо якомога швидше, щоб ми вирушили в Школу. Там нам допоможуть. А, і ще… Запитай, якщо в селі є маг-цілитель або знахар якийсь, то прихопи з собою. Але надто довго не затримуйся. Інакше ми всі тут і залишимося. Води привези. Пити хочеться та й рани промити треба. Давай тільки швидше. Через півгодини зовсім темно стане, ти не знайдеш дорогу.

Вовк, підтримуючи здоровою рукою поранену, пішов у село за допомогою. «Треба хоч трохи зупинити кров та допомогти пораненим», — подумав Нік. Виявилося, щось робити однією рукою дуже не просто. Насилу відірвавши край сорочки, він заштовхав її в рукав, трохи затиснувши рану. Щоб закріпити поранену руку, довелося зняти ремінь зі штанів і притягнути їм руку до тіла. Коли рука була зафіксована, біль трохи вщух. Дуже хотілося пити й вимити руки, які були всі в крові. І в своїй, і в крові Некроманта. Але води в речах Вілі Аррата не виявилося. Зате він знайшов ніж та прихопив його з собою.

Потрібно було щось робити з пораненими. Почати він вирішив з Атавхаї. Демон був без свідомості, але дихав. Важко, хрипко, уривчасто, але дихав. Він сів поруч з величезною рогатою головою демона та почав трясти її, наскільки міг однією рукою. Нічого не допомагало.

— Ну, давай! Відкрий очі! Велика червона нянька! — кричав Нік і бив демона по щоці. Рука боліла й перетворилася на один суцільний синець. Але це дало ефект. Голова Атавхаї сіпнулася, він застогнав та розплющив очі.

— Живий. Молодець. Здорове ти чудовисько! — мало не плакав від радості Нік. Він обійняв шию велетня. — Не здумай знову закривати очі. Я вже руку не відчуваю, тому наступного разу візьму камінь.

— Боляче. Дуже боляче. Чому темно? — ледве вимовив Атавхаї.

— Тому що ніч настала, а сил палити вогнище у мене немає, — сказав Нік і відпустив шию пораненого друга. — Ти мені скажи, навіщо ти перестав битися зі своїм родичем і дав йому себе заколоти?

— Я б все одно програв. А так він був впевнений у перемозі, втратив увагу і я зміг до нього дотягнутися та скрутити йому шию, — спробував посміхнутися демон. Але губи ледь здригнулися, а з куточків потекла кров.

— Все, мовчи. Дірявий. Нам треба дотягнути і допомоги дочекатися. Я зараз спробую закрити тобі рани чимось чистішим, ніж твої руки, і якось перев’язати. Правда, не знаю, як це зробити однією рукою.

Демон спробував щось запитати, але не зміг. На губах з’явилася тільки червона піна.

— Мовчи. Якщо ти про руку, то фіг з нею. Доберемося до Школи, там Целмаліт заштопає.

Нік відірвав ще шматок своєї сорочки, але зрозумів, що цього буде мало. Він відкинув плащ демона та ножем відрізав шматок сорочки Атавхаї. Треба було знайти, чим би перев’язати цю величезну гору. Погляд впав на плащ мертвого Некроманта. Нік не став возитися із зав’яз-ками, а просто зрізав плащ та приготувався допомогти пораненому. Він прибрав руки демона від ран, розрізав одяг, приклав до ран чисті шматки сорочок й насилу перев’язав.

— Слухай, я ось що подумав, — сказав Нік, закінчивши з перев’язкою. — Треба дати знати Целмаліт про наш стан. Нехай вона виїде нам на зустріч. А то боюся, що від такої втрати крові не всі ми зможемо доїхати до лазарету в Школі. Ти ж можеш викликати Скадела, своє чортеня? Не говори, просто кивни або кліпни. Прекрасно. Що для цього треба?

— Намалюй пентаграму і коло в ній, — прошепотів демон.

Нік взяв ніж і почав креслити перевернуту пентаграму на піску. Через темряву та суцільний біль вона вийшла дуже крива. Намалювавши коло всередині, він повернувся до Атавхаї.

— Ну, щось намалював. Що далі?

— Зараз, — насилу вимовив демон. — Заклинання.

Нік думав, що йому треба вимовити якесь заклинання, але Магістр сам почав через біль шепотіти слова.

— Треба підпалити пентаграму. Просто створи на кінці вогонь.

— Зрозумів. Мовчи, — Нік вимовив заклинання вихідного вогню та вклав у нього ті пару крапель сили, що залишилося. Цього виявилося достатньо. Невеликий вогник спалахнув біля основи пентаграми і побіг по її променях, ніби вони були заповнені бензином.

— Що далі?

— Медальйон на шиї. Поклади в центр, — підказав Атавхаї.

Нік відшукав на шиї демона ланцюжок, на якому висів круглий золотий медальйон з вибитим малюнком всередині.

— Вибач, я не зможу підняти твою голову, щоб зняти ланцюжок, — сказав Нік і зірвав з силою медальйон, розірвавши тонкий золотий ланцюжок.

Він поклав його в коло всередині пентаграми. Атавхаї вимовив кілька слів заклинання і всередині кола спочатку з’явилося світло, а потім і саме чортеня Скадел. Він злякано озирався в колі вогню, не розуміючи, що з ним сталося.