Битва королів - Джордж Мартін

— Ти б отримала сто тридцять кораблів без команди, яка виведе їх у море. Твоя праведна мета нічого не важить для простолюду Карта. Яке діло моїм морякам до того, хто сидить на престолі королівства на краю світу?

— Я їм заплачу.

— Якою монетою, золота зоре мого небокраю?

— Тою, що її приносять пілігрими.

— Може бути,— погодився Заро,— але коштуватиме це недешево. Тобі доведеться заплатити їм більше, ніж плачу я, а весь Карт потішається з моєї згубної щедрості.

— Якщо Тринадцятеро не хочуть мені допомагати, може, мені варто звернутися до Турмалінового братства чи Гільдії присмачників?

Заро мляво знизав плечима.

— Від них не дочекаєшся нічого, крім лестощів і лжі. Присмачники — ошуканці та хвальки, а у братстві повно піратів.

— То доведеться звернутися до Піята Прі й піти до ворожбитів.

Купецький король рвучко випростався.

— У Піята Прі сині губи, а правду кажуть, що з синіх губ злітають тільки брехні. Дослухайся до того, хто любить тебе, він мудро каже. Ворожбити — лихі створіння, що з праху їдять і з тіні п’ють. Вони тобі нічого не запропонують. Бо в них нічого немає.

— Я б не шукала чаклунської помочі, якби мій друг Заро Зоан Даксос дав мені те, що я прошу.

— Ти отримала моє серце й селитьбу — вони щось для тебе важать? Ти отримала парфуми й помаранчі, мавпочок-стрибунців і змій-плювачів, сувої з загубленої Валірії, голову боввана й ногу дракона. Ти отримала цей паланкін з чорного дерева й золота, а ще пару волів до нього — одного білого, як слонова кістка, а другого чорного, як гагат, і з інкрустованими коштовним камінням рогами.

— Так,— мовила Дані.— Але хотіла я кораблі й кольчужників.

— Хіба не дав я тобі військо, о найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучих обладунках.

Обладунки були срібні й золоті, а лицарі — з нефриту, берилу, оніксу й турмаліну, з бурштину, опалу й аметисту, і всі завбільшки з мізинчик.

— Тисячу прегарних лицарів,— сказала вона,— от тільки ворогів такими не злякаєш. А воли не можуть перенести мене через море, я... А чого ми зупиняємося?

Рух волів помітно вповільнився.

— Халесі,— гукнув Аґо крізь запнуті завіски, в той час як паланкін різко став. Дані зіперлася на лікоть, щоб визирнути у вікно. Вони саме опинилися на околицях базару, а дорогу їм загородила людська стіна.

— На що це вони дивляться?

— На вогнечарника, халесі,— повернувся до неї Джого.

— І я хочу поглянути.

— То погляньте,— дотрак простягнув їй руку. Щойно Дані вхопилася за неї, він усадовив її перед собою на сідло, звідки вона могла все-все роздивитися понад головами натовпу. Вогнечарник вичаклував у повітрі драбину — жовтогарячу драбину з кипучого й тріскучого полум’я, що тягнулася з підлоги до високої ґратчастої стелі базару.

Глядачі, зауважила Дані, переважно були немісцеві: вона бачила матросів торгових галер, купців з каравану, запорошених подорожніх з червоної пустелі, мандрівних вояків, ремісників, работоргівців. Обхопивши її рукою за пояс, Джого нахилився ближче.

— Молочні його уникають. Халесі, бачиш дівчину в повстяному капелюшку? Отам, позаду череватого жерця. Вона...

— ...гаманниця,— закінчила за нього Дані. Вона не якась там зніжена пані, сліпа до таких речей. На вулицях вільних міст вона бачила чимало злодіїв за ті роки, що вони з братом тікали від Узурпаторових найманих ножів.

Вогнечарник широкими жестами підбивав полум’я вище й вище. Глядачі закидали голови, а в юрмищі в цей час снували гаманники, ховаючи в долонях леза. Однією рукою вони тицяли вгору разом з усіма, а другою звільняли заможних від грошенят.

Коли вогненна драбина виросла вже на сорок футів, вогнечарник застрибнув на неї і почав дертися нагору, перебираючи руками спритно, як мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, танув позаду нього, лишаючи хіба цівку сріблястого диму. Коли він виліз нагору, драбина зникла — і він разом з нею.

— Гарний фокус,— у захваті зронив Джого.

— Це не фокус,— сказала якась жінка загальною мовою.

Дані не зауважила в юрмі Квейт, аж ось жінка стоїть просто перед нею, і очі її волого зблискують за непроникною червоною лакованою маскою.

— Що ви маєте на увазі, міледі?

— Півроку тому цей чолов’яга заледве міг видобути вогонь з драконового скла. Трохи знався на поросі й дикополум’ї — цілком досить, щоб заворожити публіку, поки працювали його злодії. Він ходив босий по розпеченому вугіллю й малював у повітрі квітучі вогненні ружі, та він і не сподівався, що колись гулятиме вогненною драбиною, як пересічний рибалка і думки не має піймати в сіті кракена.

Дані схвильовано подивилася туди, де колись була драбина. Від неї не лишилося вже й диму, юрма розходилася — всі подались у своїх справах. За мить чимало з них збагнуть, що в гаманах у них — ані монетки.

— А тепер?

— А тепер його сила росте, халесі. І причина у вас.

— У мені? — вона розсміялася.— Хіба таке може бути?

Підступивши ближче, жінка поклала два пальці Дані на зап’ясток.

— Ви — матір драконів, так?

— Так, і темному поріддю чіпати її не дозволено! — Джого руків’ям батога скинув жінчині пальці.

Квейт на крок відступила.

— Вам треба чимшвидше їхати з цього міста, Данерис Таргарієн, бо в іншому разі вам не вдасться з нього виїхати вже ніколи.

В тому місці, де Квейт поклала пальці, зап’ясток Дані ще сіпався.

— І куди б ви радили мені їхати? — спитала вона.

— Щоб дістатися півночі, маєте прямувати на південь. Щоб дістатися заходу, маєте прямувати на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню.

«Ашай,— подумала Дані,— вона радить мені помандрувати в Ашай».

— А в Ашаї мені дадуть військо? — поцікавилася вона.— Дадуть мені золото в Ашаї? І кораблі? Що такого є в Ашаї, чого нема в Карті?

— Істина,— сказала жінка в масці. Й, уклонившись, вона знов розчинилась у натовпі.

Рахаро зневажливо пирхнув у свої чорні обвислі вуса.

— Халесі, ліпше людині скорпіонів ковтати, ніж вірити темному поріддю, що боїться підставити обличчя під сонячні промені. Всі це знають.

— Всі це знають,— погодився Аґо.

Заро Зоан Даксос спостерігав за розмовою зі своїх подушок. Коли Дані сіла поряд з ним у паланкіні, він мовив:

— Твої дикуни мудріші, ніж здогадуються. Ті істини, які