Битва королів - Джордж Мартін
Почалося все зі струмочка, але дуже швидко переросло в ріку. Шкіпери торгових галер привозили мереживо з Мира, скрині шафрану з Ї-Ті, бурштин і драконове скло з Ашаю. Купці підносили гамани монет, сріблярські персні й ланцюжки. Музики для неї музичили, стрибуни стрибали, жонглери жонглювали, а фарбарі фарбували її вбрання в кольори, про існування яких вона і не здогадувалася. Пара джогос-наїв подарувала їй отого смугастого зоня — чорно-білого й норовливого. Якась удова принесла мумію свого чоловіка, покриту шаром посрібленого листя: люди вірили, що такі мумії мають велику силу, особливо якщо покійник був чаклуном, як оцей. А Турмалінове братство змусило її прийняти корону в формі триголового дракона: кільцювате тіло було золоте, крила — срібні, а голова вирізьблена з нефриту, слонової кості й онікса.
Корона — єдиний дарунок, який Дані лишила собі. Решту продала, щоб повернути гроші, які змарнувала на чистородних. Заро і корону би продав (він присягався, що Тринадцятеро подарують їй набагато вишуканішу), але Дані заборонила. «Вісерис продав материну корону, і люди дали йому прізвисько король-жебрак. Цю корону я лишу собі, щоб люди називали мене королевою». І так вона і вчинила, хоча від ваги цього вінця у неї шия боліла.
«Коронована жебрачка,— думала Дані.— Найвеличніша жебрачка на світі, та все одно жебрачка». Її це дратувало так само, як, мабуть, дратувало колись брата. «Усі ті роки, що ми тікали з міста до міста, на крок випереджаючи Узурпаторові ножі, благаючи допомоги в архонтів, царевичів і магістрів, купуючи собі харч лестощами... Мабуть, він добре знав, як вони з нього глузують. Не дивно, що він зробився таким злим і прикрим. Врешті-решт це збило його з розуму. І зі мною так буде, якщо я попущу». В душі вона воліла б відвести своїх людей назад у Ваїс-Толоро, щоб давнє місто знов розквітло. «Ні, це поразка. У мене є те, чого не мав Вісерис. У мене є дракони. Дракони все міняють».
Дані погладила Рейгала. Зелений дракон затиснув зубами шкіру в неї на руці, добряче вщипнувши. За завісками паланкіна гомоніло, гуділо й вирувало величне місто, і міріади голосів змішувалися в єдиний приглушений шум, що нагадував хлюпотіння хвиль.
— Дорогу, ви, молочні, дорогу матері драконів! — кричав Джого, і картяни розступалися, хоча, либонь, лякалися вони не так його голосу, як волів. Час до часу його видно було у щілину між завісками: він їхав на великому сірому жеребці. Раз у раз він ляскав одного з волів батогом зі срібним руків’ям, який Дані йому подарувала. Аґо охороняв її збоку, а Рахаро замикав процесію, вдивляючись в обличчя в натовпі, щоб не проґавити перших ознак небезпеки. Сера Джору вона сьогодні лишила вдома — стерегти решту драконів: лицар-вигнанець з самого початку був проти цієї авантюри. «Він нікому не вірить,— подумала Дані,— і, певно, не без підстав».
Дані піднесла кубок до вуст, і Рейгал, занюхавши вино, закинув голову й засичав.
— У дракона гарний нюх,— витер Заро вуста.— Вино ординарне. Подейкують, за Нефритовим морем можна купити вино золотого врожаю — воно таке витончене, що будь-кому, хто скуштує бодай ковток, усі решта вина здаватимуться оцтом. Берімо мій прогулянковий баркас і їдьмо на його пошуки — ти і я.
— Найкращі на світі вина роблять в Арборі,— заявила Дані. Лорд Редвин на боці її батька воював проти Узурпатора, пам’ятала вона, він був одним з небагатьох, хто лишився вірним до кінця. «А за мене він повоює?» По стількох роках такої певності вже не було.— Їдьмо зі мною в Арбор, Заро, і там питимеш таке витончене вино, якого ти зроду не куштував. Тільки туди плисти доведеться на військовому кораблі, а не на прогулянковому баркасі.
— Нема у мене військових кораблів. Війна не сприяє торгівлі. Скільки разів казав я тобі, що Заро Зоан Даксос сповідує мир?
«Заро Зоан Даксос сповідує золото,— подумала вона,— а на золото можна купити потрібні мені кораблі й мечі».
— Я ж не просила тебе взяти в руки меча — тільки позичити мені свої кораблі.
Він скромно всміхнувся.
— Торгові кораблі в мене є, це правда. От лише скільки? Може, якийсь із них тоне просто зараз, потрапивши у шторм на Літньому морі. А завтра на інший нападуть корсари. А ще позавтра один з моїх капітанів, окинувши поглядом багатства, що має на борту, вирішить собі: «Все це має належати мені». Такі загрози купецького ремесла. А, що довше ми теревенимо, то менше в мене лишається кораблів. Я біднію щомиті.
— Дай мені кораблі — і я знову зроблю тебе багатієм.
— Одружися зі мною, світе ясний, пливи на кораблі мого серця. Я вночі спати не можу — думаю про твою вроду.
Дані посміхнулася. Її тішили барвисті та пристрасні зізнання Заро, але його поведінка розбігалася зі словами. Сер Джора, коли допомагав їй сісти в паланкін, очей не міг відвести від її оголеного перса, а Заро не зволив і глянути, навіть тут, в обмеженому просторі паланкіна. Навколо купецького короля вона бачила здебільшого вродливих хлопчиків, що літали палацом у тоненьких шовках.
— Солодка в тебе мова, Заро, та в твоїх словах мені вчувається чергове «ні».
— Залізний трон, про який ти торочиш, здається, жахливо холодний і твердий. Не можу навіть уявити, щоб зазублені гостряки врізалися в твою ніжну шкіру,— озвався Заро; коштовні камінці у нього в носі робили з нього якогось дивного блискучого птаха. Його довгі витончені пальці тріпнули, відмахуючись від Дані.— Нехай наш край стане твоїм королівством, о найдосконаліша з королев, і я стану твоїм королем. Якщо схочеш, я подарую тобі золотий трон. А коли тобі набридне Карт, можемо помандрувати ген за Ї-Ті в пошуках мрійного міста поетів і напитися меду мудрості з черепа мерця.
— Я маю намір помандрувати у Вестерос і там напитися меду мсти з черепа Узурпатора,— вона почухала Рейгала під оком, і на мить його нефритово-зелені крила розгорнулися, й у паланкіні війнув вітерець.
По щоці Заро Зоана Даксоса скотилася одна ідеальна сльоза.
— І ніщо не відверне тебе від цього божевілля?
— Ніщо,— сказала Дані упевнено, хоча насправді такої певності не мала.— Якби кожен з Тринадцятьох позичив
