День повернення додому - Рей Бредбері

Вона зміряла його поглядом:

— Ви можете.

— Якщо ваша ласка, то чим саме?

— Підіть ген у ту кімнату, — скомандувала тітка Тілді.

— Та-а-а-а-к.

— І скажіть цьому завзятому юному досліднику, щоб дав спокій моєму тілу. Я — незайманиця. Мої родимі плями, родимки, шрами та інші принади, із вигином щиколотки включно — моя особиста справа. І я не бажаю, щоби він туди пхав свого носа, вимацував і надрізував, чи якось інакше шкодив.

Містер Каррінґтон ніяк не міг дотямити, що за тіло вона має на увазі. Він лише у цілковитій безпорадності дивився на неї.

— Він розіклав мене на столі, як голуба, якого слід спатрати і нафарширувати, — поскаржилася вона йому.

Містер Каррінґтон поспішив усе перевірити. Після п’ятнадцятихвилинної сторожкої тиші у вестибюлі, а за зачиненими дверми прозекторської — гострих суперечок і звіряння записів Каррінґтон повернувся помітно зблідлий.

Він упустив окуляри, підняв їх.

— Ви нам ускладнюєте роботу.

— Я? — обурилася тітка Тілді. — О зоре Святого Віта![11] Послухайте, містере Живолуп чи як вас там, і скажіть…

— Але він саме викачує кров із…

— Що?

— Так, так, запевняю вас, саме так. Отож, просто ідіть собі, негайно. Уже нічим не зарадиш. — Він нервово засміявся. — Наш прозектор робить частковий розтин, щоби з’ясувати причину смерті.

Тітонька зірвалася немов ошпарена.

— Він не має на це права! Тільки коронерам це дозволено!

— Ну, ми іноді дозволяємо незначні…

— Негайно ідіть туди і накажіть вашому Джеку-Різнику,[12] щоби той повернув до краплини мою прекрасну новоанглійську блакитну кров у моє не менш шляхетне тіло, а якщо він уже посмів щось витягнути з нього, нехай відразу ж поверне на місце, і щоби воно працювало як слід, а насамкінець нехай поверне моє тіло цілим і неушкодженим. Ви мене зрозуміли?

— Я вже нічим не можу зарадити. Нічим.

— Тоді послухайте мене. Я сидітиму тут упродовж наступних двохсот років. Ви  втямили? І щойно хтось із ваших клієнтів підійде достатньо близько, я плюну ектоплазмою просто у його ніздрі!

Уявивши цю картину своїм потьмареним мозком, Каррінґтон застогнав.

— Весь наш бізнес пішов би нанівець. Ви не посмієте цього зробити.

— Ще й як посмію!

Каррінґтон помчав по темному проходу. Навіть здалеку було чути, як він знову і знову комусь надзвонює. Через півгодини перед моргом заревіли автомобілі. Три віце-директори у супроводі істеричного директора пройшли у морг.

— В чому проблема?

Тітка про все їм розповіла, використовуючи вряди-годи добірну лайку.

Вони почали радитися, попросивши прозектора призупинити роботу, принаймні, до того часу, поки не буде досягнуто домовленості… Прозектор вийшов у вестибюль і лише мило посміхався, покурюючи велику чорну сигару.

Тітка втупилася на сигару.

— А куди ти струшуєш попіл? — перелякано запитала вона.

Прозектор лише незворушно посміхався і попахкував собі далі.

Нарада закінчилася.

— Мадам, будьмо відвертими, ви не зібралися пустити наше бюро з торбами, чи не так?

Тітонька зміряла стерв’ятників з голови до ніг.

— О, загалом я би не відмовилася.

Каррінґтон витер спотілі щоки.

— Ви можете забрати своє тіло.

— Ага! — вигукнула тітка. А тоді завбачливо перепитала: — Неушкодженим?

— Неушкодженим.

— Без формальдегіду?

— Без формальдегіду.

— З кров’ю?

— Та з кров’ю, Господи мій, з кров’ю, тільки забирайте вже його швидше і йдіть собі!

Манірний уклін.

— Що ж, це по-чесному. Опорядіть його. Домовилися.

Обернувшись до санітара, Каррінґтон ляснув пальцями:

— Не стій тут як вкопаний, придурку. Роби, що сказано!

— І обережніше там із цією сигарою! — прикрикнула стара.

— Легше, легше, — примовляла тітка Тілді. — Поставте кошик на підлогу, щоби я могла туди влізти.

Вона майже не приглядалася до тіла. Єдиним її коментарем було: «Виглядає природно». Після цього вона забралася у кошик.

Її обпік арктичний холод, потім почало нудити і запаморочилася голова. Це було схоже на злиття двох крапель речовини чи на просочування води у бетон. Нелегка справа. Двожильна. Наче метелик намагається втиснутися у покинуту оболонку висхлої лялечки!

Віце-директори лякливо спостерігали за тіткою Тілді. Містер Керрінґтон то переминав пальці, то розмахував руками, ніби міг їй цим допомогти. Прозектор, не приховуючи скепсису, дивився на цей процес із лінивою цікавістю.

Просочуючись у холодну, продовгувату брилу граніту. Просочуючись у застиглу за незапам’ятних часів статую. Безкінечно втискаючись.

— Воскресай, чортова лялько! — крикнула тітка Тілді сама до себе. — Підведися хоч трохи.

Тіло припіднялося, кошик зашарудів.

— Зігни свої ноги, жінко!

Тіло сліпо, навпомацки засмикалося.

— Дивись! — вигукнула тітка Тілді.

Світло проникло у незрячі, вкриті пеленою очі.

— Відчувай! — зазвала тітка Тілді.

Тіло раптом відчуло тепло кімнати, побачило реальний препараційний стіл і, важко дихаючи, зіперлося на нього.

— Рухайся!

Тіло зробило натужний, повільний крок.

— Слухай! — скомандувала Тілді.

У вуха увірвався шум. Хрипке, нетерпляче дихання приголомшеного прозектора, скигління містера Каррінґтона, її власний тріскучий голос.

— Іди! — сказала вона.

Тіло пішло.

— Думай! — сказала вона.

Старий мозок почав думати.

— Говори! — сказала вона.

— Вельми вам вдячна. Спасибі, — вклонившись присутнім, сказало тіло.

— А тепер плач! — сказала насамкінець вона.

І тітка Тілді заплакала від щастя.

І тепер якщо вам забагнеться провідати тітку Тілді, то ви у будь-який день після четвертої просто підійдіть до її антикварної крамнички і постукайте у двері. На них висить великий, почорнілий похоронний вінок. Не зважайте на нього! Тітка Тілді там його і залишила — таке вже в неї почуття гумору. Ви стукаєте у двері. Вони зачинені на два засуви і три замки, і звідти долинає її голос:

— Це, бува, не чоловік у чорному?

Ви смієтеся і запевняєте її: ні-ні, це я, тітко Тілді.

Вона теж сміється і каже: «Заходь, але швидко!», і причиняє двері, а через мить вони вже гримають у вас за спиною, щоби жоден чоловік у чорному не міг прослизнути вслід за вами. Потім вона вмощує вас, і наливає каву, і хвалиться своїм останнім зв’язаним светром. Вона вже не така метка, як була замолоду, і трохи недобачає, але дає собі раду.

— Якщо ви будете чемними, — скаже тітка Тілді, відсуваючи вбік горнятко з кавою, — я вас дечим потішу.

— Чим саме? — запитає гість.

— А ось чим, — скаже тітка, вдоволена і зі своєї унікальності, і зі свого жарту.

Делікатними порухами пальців вона розстібне біле мереживо на шиї і грудях і на мить покаже свою втіху.

Довгий синюватий шрам, що залишився після акуратно зшитого розтину.

— Не зле, як на чоловіка, — визнає вона. — Ну що? Ще по каві? Тримай!

Квітневе чаклунство

Високо в небі, над гірськими хребтами, нижче