День повернення додому - Рей Бредбері
Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.
— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!
— Я боюся, — зізналася Емілі.
— Але звичайно, ох, звичайно, що не мене?
— Тебе.
— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!
Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.
— Де твоя машина, Емілі?
— Внизу, у гаражі, мем.
— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?
Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.
— Що ти замислила, тітко Тілді?
— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!
Автівка заревіла, Емілі мовби прикипіла до керма, вдивляючись у мокру від дощу дорогу, що звивалася поміж вуличками. Тітка Тілді похитувала парасолею.
— Поквапся, дитино, поквапся, поки вони не вприснули у моє тіло якогось зілля, і не оббілували, і не почикрижили на шматки, як це у морочливих трунарів заведено. Потім скроять і зшиють так, що мама рідна не впізнає!
— Ой, тітко, тітко, відпусти мене, я не хочу туди їхати! Нічого доброго з цього не вийде, — зітхала дівчина.
— От ми і приїхали, — Емілі загальмувала на узбіччі дороги і безсило схилилася на кермо, але тітка Тілді вже вискочила з автівки і, делікатно притримуючи поділ, жваво подріботіла під’їзною дорогою на задвірок моргу, де із вилискуючого чорного катафалку саме вивантажували кошик.
— Ей! — накинулася вона на одного із чотирьох носильників. — Ану покладіть!
Усі четверо озирнулися.
— Відійдіть, леді, — сказав один із них. — Ми виконуємо свою роботу.
— Це моє тіло лежить там! — Тітка Тілді розмахувала парасолею.
— Ми нічого не знаємо, — озвався другий чоловік. — Будь ласка, мадам, відійдіть. Ця штука важка.
— Сер, — ображено виїукнула вона, — смію вас запевнити, що я важу сто десять фунтів.
Носильник ковзнув по ній поглядом:
— Леді, мене не цікавить, скільки ви важите. Мене цікавить, чи я встигну додому на вечерю. Якщо я запізнюся, то дружина мене вб’є.
І всі четверо рушили вперед, а тітка Тілді поспішила вслід за ними — через вестибюль, у прозекторську.
Чоловік у білому халаті вже з нетерпінням чекав на кошик, не приховуючи задоволеної посмішки на довгастому обличчі. Тітці Тілді було начхати як і на це вдоволене обличчя зокрема, так і на його власника загалом.
Поставивши кошик, четверо чоловіків пішли собі.
— Мадам, тут не місце для леді, — поглянувши на тітку, сказав чоловік у білому халаті.
— Що ж, — озвалася втішена тітка, — я рада, що ти так вважаєш. Саме те я й намагалася втовкмачити вашому молодику у чорному!
— Що ще за молодик у чорному? — здивувався працівник моргу.
— Та той, котрий вештався довкола мого будинку, і нікотрий більше.
— Такі, як ви описали, у нас не працюють.
— Ну і Бог з ним. Як оце ви щойно мудро зауважили, що це не місце для леді. Ось і я не хочу тут залишатися. Я хочу додому, готувати шинку для недільних гостей, та й Великдень на носі. А ще маю погодувати Емілі, дов’язати светри, понакручувати годинники…
— Те, що ви, мадам, на сто відсотків філософ і філантроп, не викликає жодних сумнівів, проте на мене чекає робота. Щойно принесли тіло. — Останнє речення він вимовив із неприхованим задоволенням, а тоді взявся перебирати свої ножі, трубочки, баночки та інше причандалля.
— Спробуйте хоч би пальцем торкнутися мого тіла, і я… — наїжачилася Тілді.
Він відмахнувся від неї, наче від ветхої молі.
— Джордже, — гукнув він з удаваною поштивістю, — будь такий ласкавий, проведи леді.
Тітка Тілді глянула на Джорджа, який наближався:
— Ану розвернувся і забрався геть із очей!
Джордж схопив її за зап’ясток.
— Прошу сюди.
Тілді вивільнилася. Легко. Її плоть начебто вислизнула. Це вразило навіть саму Тілді. У таких літах — і такі несподівані таланти!
— Бачили? — самовдоволено промовила вона. — Ви нічого не можете зі мною вдіяти. Поверніть мені моє тіло!
Працівник моргу недбало припідняв кришку. А тоді, кілька разів перебігши поглядом із тіла на Тілді і навпаки, зрозумів, що її тіло таки всередині… начебто… але як таке може бути?., і все ж таки… так… ні… ні… це неможливо, але… «Ух!» — різкий видих. Повернувся. Його очі при цьому робилися то як баньки, то як шпари.
— Мадам, — боязно промовив він, — ця леді тут… родичка… ваша?
— Щонайдорожча. Поводьтеся з нею обережно.
— Сестра, мабуть? — немов потопельник за соломинку, так він чіплявся за здоровий глузд.
— Яка ще сестра, телепню?! Це я — ти втямив? Я!
Працівник моргу обміркував її слова.
— Ні, — сказав він. — Такого не може бути. — І, продовжуючи перебирати свої інструменти, додав: — Джордже, поклич когось собі на допомогу. Я не можу працювати, коли поряд оця ненормальна.
Повернулися четверо носильників. Тітка Тілді задирливо схрестила руки.
— Не руште мене! — кричала вона, в той час коли її, наче пішака по шахівниці, переставляли із прозекторської у покійницьку, звідти у приймальню, відтак у кімнату для прощання і після цього, зрештою, у вестибюль, де вона змогла таки вхопитися за крісло, що знаходилося посеред кімнати. Надовкола у сірій тиші стояли лави і пахло квітами.
— Послухайте, мем, — сказав один із чоловіків. — Ось тут тіло буде покоїтися під час завтрашньої церемонії.
— Я звідси не вступлюся, поки не отримаю те, що хочу.
Вона сиділа із суворим обличчям, її бліді пальці торгали мереживний комірець, а одна нога у високому черевику на гудзиках роздратовано постукувала по підлозі. Кожен, хто підступав занадто близько, отримував удар парасолею. А коли хтось із них кидався вхопити її, то вона просто… вислизала.
Шваркіт у конторі почув містер Каррінґтон, директор моргу, і придибав по проходу з’ясувати, що трапилося.
— Годі, годі, — прошепотів він до службовців, приклавши
