Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Аж ось загавкав сусідський пес — але якось дуже привітно, наче зустрічаючи господаря. Та я відчув, що то не йде хтось з сусідів. Ні.

То була Смоляна.

Вона тихо постукала в двері і батько пішов відчинити. Зайшла — з волоссям, викладеним на голові вигадливою зачіскою, в простій лляній світлій сукні, з синьою хусткою, накинутою на плечі. В руках тримала якусь скриньку. Ми всі привіталися, дівчина познайомилась із нареченим Мили, а тоді звернулася до моєї сестри:

— Мило, я б хотіла викрасти тебе на кілька хвилин. Обіцяю вернути цілою та неушкодженою.

Та підвелася з урочистим виразом обличчя і обидві зникли, піднявшись сходами на другий поверх.

— Чорногоре, ти знаєш, в чому справа? — спитала мама тихенько, прислухаючись. З другого поверху не долинало і звуку.

— Вона привезла Милі щось на весілля. Але мені так і не показала. Ще й наклала на торбу, де везла пакунок, захист, аби я не думав зазирати.

Це викликало сміх.

Але ось минуло кілька хвилин — і дівчата повернулись та приєднались до трапези. В Мили був підкреслено-спокійний вираз обличчя. В Смоляни ж на устах грала легка усмішка, коли вона сіла поряд зі мною.

Весілля мало відбутися на великій галявині на узліссі, неподалік Мурового. Тут ріс величезний старий дуб із розлогим гіллям, вкритим жовто-червоними листками. Перед дубом стояв невеликий стіл, а на ньому — дві корони, сплетені з гілок цього ж дерева. Я мимоволі здригнувся, згадавши не стіл — вівтар у башті Поземок. Але одразу ж відкинув дурні думки.

Перед дубом збиралось усе село. Неподалік вже стояли накриті так, що аж пригинались до землі, столи й лави коло них. Музики, що мали грати згодом веселу танцювальну музику, розташувались зараз обличчями до людей, трохи ліворуч від дерева, щоб видобувати зі своїх інструментів ритуальну мелодію. Перед столом у святкових білих шатах стояв Орислав — Шукачі завше виконували обряд вінчання. Минуло кілька днів, як ми зі Смоляною приїхали в Мурове, тож бачились і з Ориславом, і з Весняною. Зараз, помітивши мене, голомозий Шукач легенько кивнув, не втрачаючи поважного виразу смаглявого обличчя. Я кивнув у відповідь. Відчував на собі дуже багато поглядів.

Повівав прохолодний вітерець. Сонце світило яскраво, але було вже прохолодно.

Почувся шурхіт сукні. Люди позаду трохи розступились.

Біля мене зупинилась Смоляна.

В кораловій сукні, з розпущеним хвилястим волоссям, схопленим золотим обручем, з маленькою чотирикутною зіркою на мотузочці, тісно обмотаній довкола тонкої шиї, замість звичайного досить масивного кулона, який носили ми всі. Її уста теж були кораловими — але це був їх природній колір. Смоляна ніколи їх не фарбувала. Виглядала вона дуже невинно.

Кількість поглядів у наш бік потроїлась.

Смоляна стиснула мою руку, а я схилився й поцілував маленьку долоньку. Дівчина всміхнулась. Якась тітка в натовпі за нашими спинами захоплено зітхнула. Так ми й лишилися стояти, тримаючись за руки.

Врешті натовп зібрався й притих. Стали очікувати наречених.

І ось вони з’явились — батьки вели Радея та Милу за руки з протилежних боків: нареченого зі сходу, наречену — з заходу. Перед Ориславом вони зупинилися, перебуваючи за три кроки одні від одних. Тричі синхронно низько вклонились. Тоді батько Радея гучним голосом промовив:

— Віддаю тебе, сину, єдину дитину, Милі-патрійці, дівчині-птасі, що їй крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси її крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірним і не покидай, виховуй та рости з нею дітей і люби та захищай їх, як свою дружину.

Знову — поклон. Черга — нашого з Милою батька:

— Віддаю тебе, доню, молодшу дитину, Радею-птаху, що йому крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси його крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірною і не покидай, виховуй та рости з ним дітей і дбай про них, як про свого чоловіка.

Знову поклон. Тоді молоді узялися за обидві руки й стали навколішки одне навпроти одного, батьки цілують одні одних тричі і стають попереду решти гостей. Я побачив, що моя та Радеєва мати плачуть.

— Сьогодні зібрались ми тут, щоб побачити велике єднання, створення нової сім’ї... — почав Орислав гучно й поважно. Я дивився на те, як огортає золоте сяйво наречених і раптом не втримався та перевів погляд на Смоляну.

Вона почувалася трохи розчуленою, але загалом — просто щасливою за молодят. То були її поверхові, нетривалі відчуття. Може, якби я спинився зараз, це було б для неї непомітним, але я зосередився на дотику наших рук.

— ...чи присягаєшся ти, Радею...

Пройшов крізь просте відчуття дотику. Звичне тепло, яке відчував і