Українська література » Фентезі » Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Читаємо онлайн Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
По муру з внутрішнього боку тяглись прибудови, що дозволяли ходити вершечком і дивитись через бійниці. Через них добре було видно ідентичний мур за два кілометри. Кордон Циркути. На його мурах зазвичай стовбичили одягнені в сіре сервуси, але часом було помітно і дарвенхардців.

Ми зайняли дану заставу тому, що в цьому місці стіни розривалися великими брамами. Їх так і називали — Обмінні, бо використовували їх виключно раз на десятиліття, в час Великого Обміну. Тутешня вежа була вдвічі більшою — щоб мати змогу вмістити Стожарів та ще кого треба в цей час. Мала вона прибудови — господарські приміщення. На подвір’ї перед вежею навіть у найсуворіший мороз дивом зберігалось страшенне болото. Це дратувало. Але й мороз був нічогенький — всі ходили закутані по вуха. Місцина навівала смуток та нудьгу — пейзаж був рівнинним, порожнім, з поодинокими деревами. Найближчі поселення — за багато кілометрів звідси, так що видно їх хіба з верхівки вежі. Білий сніг завалив все ще в листопаді. Але тут, під вічно важким сірим небом, він не тішив око. Щоденні турботи відволікали, особливо на початку, коли ми тільки прибули сюди і ще не втягнулися в ритм. Але ночі були нестерпно довгими. Кілька тижнів після повернення до столиці, приїзд туди белатів і потім ще весілля сестри видавалися зараз серед цієї тоскної реальності дуже-дуже давнім теплим сном... І тільки Смоляна серед усього цього була справжньою. Справжніми були її листи. Я посміхнувся, згадуючи, що вона написала аж у відповідь на мій — тепер моя черга була очікувати першим. Тепло, любов і неймовірна енергія були в її словах. Вони зігрівали мене тими холодними ночами.

А я знав, що зігрівало її — після повернення в Колісію я увінчав Смолянин безіменний пальчик правої руки перетнем. Це була обіцянка повернутись до неї — уже назавжди.

Я заїхав на подвір’я — кінь одразу ж загруз у болоті. Спішився, поправив каптур. Саме підскочив хлопчина й забрав мого білого красеня до стаєнь. Сутеніло. Увесь мур горів вогнями смолоскипів. То тут, то там ходили в якихось своїх справах патрійські озброєні воїни. Останнім часом їм було геть нудно — в присутності аж трьох Стожарів неможливо було вправлятись зі зброєю в радіусі щонайменше десяти кілометрів. Але це тішило за ще однієї думки — сервуси та дарвенхардці по той бік кордону теж були позбавлені такого задоволення. Вони не могли навіть підняти на рабів батога.

Я зійшов дерев’яними сходами до входу в вежу, пройшов передпокоєм, що зазвичай був заставлений різним мотлохом, штовхнув двері і з задоволенням відчув, як в обличчя війнуло теплом. За дверима була простора кімната з трьома довгими столами й лавами біля них, величезним каміном, що пашів вогнем, та свічками на возових колесах, прикріплених до стелі, з яких звисали довгі бурулі воску. Біля протилежної стіни були сходи, що вели нагору, до кількох поверхів з кімнатами, що їх займали солдати цієї застави, арсеналу та оглядового майданчика нагорі. Ще тут були невеликі двері, з-за яких долинали божественні аромати — там розташувалася кухня. Два десятки військових сиділи за столами й саме вечеряли. Зайшовши, я привітався і почув хор вітань у відповідь. Але ніхто не вставав, не кланявся — люди швидко звикли до нашої присутності. В самому теплі, біля каміну, за окремим невеликим столом сиділи Ратмир та Всеслава — обоє в теплому одязі, високих зимових чоботах. Я скинув плаща, куртку, що була під ним, склав те все на стілець поряд і сів до них.

— Як справи в таборі? — спитала Всеслава, глянувши на мене привітно. Хоч тут, на цьому краю землі, я знав, їй було нудно. Та водночас дівчина була останнім часом якоюсь спокійнішою і стерпнішою, коли не перебувала в хаосі столиці. Її кучеряве біле волосся було просто заплетене в косичку, на обличчі — ні тіні макіяжу. Ратмир усміхнувся мені, якраз жуючи. Він також був більш мовчазним, навіть порівняно зі звичною своєю словесною помірністю. Але річ тут була не в нашому місцезнаходженні. Я знав, чому було так. Побратим жодного разу не сказав мені чогось різкого чи поганого. Проте туга в його очах говорила багато.

Через двері до кухні вискочив маленький кухарчук і поставив переді мною дві повні миски — одну з незрозумілою, але доволі непоганою на вигляд кашею, іншу — з домашнім сиром. Та ще кухоль гарячого вина.

— Дякую, — сказав я і малий, почервонівши, зник. — В таборі сьогодні усе так, як і вчора. Вони цілком готові. Трохи нудьгують. Гріються біля вогнищ та в бараках. Словом, нормально все.

— Мені також страшенно нудно. Здається, белати не такі вже охочі до обміну, як у теплій Колісії за столом з наїдками. — Всеслава поклала на стіл руки і вперлась в них підборіддям. — Розкажіть щось цікаве.

— Чекай, я голодний, — мовив я, бо Ратмир тільки похитав головою. Всеслава важко зітхнула. Солдати за нашими спинами галасували й розповідали вульгарні жарти. За мить дівчина не втрималась і засміялась з одного з них. А тоді раптом насторожилась.

— Хтось приїхав. З Циркути. Ви чуєте? Відривають ворота...

Знадвору справді долинув гучний перегук і гуркіт — то повертали кола, що запускали механізми Обмінних воріт. Але скреготіли вони дуже недовго — вочевидь, достатньо лише шпарини, щоб заїхала одна особа чи кілька. Я зітхнув та, зробивши великий ковток вина, підвівся. Всеслава і Ратмир зробили так само. Швидко накинули плащі.

Після короткотривалого тепла мороз надворі видався ще гіршим, аніж до того. Вже геть стемніло. Крізь ворота проїхав один кінь, везучи вершника в чорному хутрі. Важкі, окуті залізом половинки брами вже повернулись у своє звичне положення, коли між ними не було й міліметру відстані.

Незнайомець вже звернув до застави — видавався чорного

Відгуки про книгу Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: