Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Я думав, ти образилася. Ну, ти дуже відчайдушно опиралася цьому рішенню, — сказав я, дивлячись на Смоляну.

— Так. Але більшість вирішила, а меншості лишилося тільки підтримати. Адже ви зробили б так само. До того ж я люблю, коли ми діємо як єдине ціле, — мовила вона лагідно.

— Як думаєте, вони погодяться? — спитала Яртура.

— Гадаю, так, — Милана задумливо стенула плечима. — Їх гордість трохи збито. Але Величні дуже холоднокровні. І думають лишень про Циркуту. А ми не запропонували нічого такого, що б їй загрожувало. Охолонуть зараз, обговорять. Подивимось.

Белати погодились. Вочевидь, вони таки дуже хотіли ті рецепти.

За два дні гості сіли на свої кораблі й попливли назад до Циркути.

Домовлено було, що для обміну обіцяним ми зустрінемось на кордоні за три місяці. Домовлено також було, що на ту оказію поїдемо я, Ратмир та Всеслава. Цього мало бути достатньо. Белати витратять час для повідомлення всім іншим Величним того, на чому ми згодились, та на збір потрібної кількості підкорених. Стожари — для підготовки людей, які зустрічатимуть останніх, перевезення запасів, одягу та іншого необхідного. Перші кілька днів Колісія мляво відпочивала від гостей, бенкетів та хвилювань. Тоді — закипіла знову в своєму нестримному русі, а ми, Стожари, стали перейматись тепер не тільки повсякденними своїми обов’язками, яких було чимало, а й підготовкою до прийняття сімдесяти тисяч людей. І думали над тим, як врятувати їх побільше, особливо тих, хто прийде до нас сильно хворим. Складали списки найкращих лікарів, яких візьмемо з собою, багато хто з них був не з Колісії. Адже не можна забрати увесь медичний персонал з одного лишень міста, місцеві ж не перестануть хворіти. Тому ми складали списки і згідно них надсилали листи до лікарень усієї Патрії з вимогою, щоб такого-то числа такі-то люди прибули в потрібне місце. Без запізнень. Військові отримували накази організовувати вози та коней. Керівники міст збирали і надсилали до кордону теплий одяг, взуття, борошно та худобу. Ми обдумували шляхи й плани розселення людей, як їх доправити до південних земель. Водночас віддавали накази будівельникам, ремісничим цехам.

Ми збиралися розпочати будівництво одразу трьох міст. Усю зиму підкорені мали проживати або невеликими общинами в містах, або їх сім’ями приймали до себе на короткий час патрійці, або ж вони могли перебувати в тимчасових таборах з усім необхідним. А навесні ж, щойно потепліє та зійде сніг, вони почнуть зводити собі справжні поселення. В компанії з патрійцями, певна річ. Та за наші кошти. І ті нові поселення заживуть повним життям, приймуть в свої стіни переселенців та місцевих. Хто захоче більший будинок чи просто матиме причину переїхати — вона з’явиться дуже просто і за підтримки держави. За будівництво міст робітникам гарно плататимуть, тому ті з них, що заселяться в нові будинки, матимуть, з чого починати жити.

Ми планували, мріяли, сперечалися, готувались. Реготали, спілкувались. Лікували людей у Центральній столичній лікарні, приймали людей з їх проблемами, радили, судили, розраджували, навчали маленьких Шукачів. Довго обговорювали ситуацію, яку допустили, з Шукачами дорослими. Довго вислуховували їх думку — збурену, вражену. Довго змінювали ту думку. Довго просиджували в лабораторіях. Не звикли з Шукачами ворогувати. Вірніше, не так... Вони не наважувались розмовляти з нами різко. Але образа була, певна річ. І занепокоєння — цілком зрозуміле. Але й ми не дозволяли собі погорди в ставленні до цих мужніх, кмітливих, вірних синів та доньок Патрії. Тому вже незабаром наші відносини знову налагодились. Ми розпитали їх, які б зілля та амулети вони хотіли отримати, аби мати перевагу, і неабияку, а значну, коли дарвенхардці стануть більш спритними, сильними та бачитимусь вночі і вдень однаково добре. Запропонували також деякі свої варіанти. Знову просиджували в лабораторіях. Виготовляли те, що було потрібне. Сподівалися незабаром представити їм дещо справді гідне.

А тоді, десь за місяць, ми зі Смоляною мужньо викроїли час і навідались до Мурового. Вперше разом відвідали свою малу Батьківщину.

Причиною цьому стала банальна приємність — ми отримали запрошення на весілля моєї молодшої сестри.

Вісімнадцять років. Я в цьому віці отримав вільний вітер собі під крила і той помчав мене шалено до пригод. А ті коштували б мені життя, якби не Смоляна. Напевне, це той рубіж юності й дорослості в житті людини, коли прагнення в один з перших разів можуть збігтися з можливостями.

Моя ж Мила вирішила піти шляхом більш осмисленим та серйозним. Так я, принаймні, сподівався. Адже з нареченим нагоди познайомитись раніше не випадало.

Смоляна сміялась і казала, що я нервую та буркочу всю дорогу, мов старий дід. Я нервував і буркотів ще більше — рівно до моменту, як їй дивним чином вдавалось одним тільки поглядом, справді — це був лишень погляд — примусити мене замокнути. І тільки й дивитись на неї. Довгу мить. І нічого більше. Я щось таке дивне відчував. Спершу мені просто шалено добре було прокидатися поряд із нею. А тепер стало якоюсь химерною необхідністю на неї дивитись. При тім, коли Смоляна говорила — я часто слухав голос, а не слова. А вона ображалась, коли я мукав у відповідь. І поясни їй, в чому справа, от поясни!

Так ми і їхали вдвох. Теревенячи, розуміючи одне одного, не розуміючи, сперечаючись. Ночуючи в якихось придорожніх садибах, часто, якщо така була,