Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

наші мисливці завжди носили з собою кілька листів. Але навіть якщо ти поранений ворогом, ще не все втрачено. Десятикрокова стріла доба, коли потрапляє в шию. Тут уже нічого не допоможе. Але якщо стріла влучила в ногу, отрута діє повільніше. А ще буває, що на стрілі отрути менше, ніж треба, наприклад, якщо її занадто часто використовували. Тоді вона діє ще повільніше. За старих часів перед сутичкою наші воїни спеціально їли квессін-доу, і стріли ворогів були їм не страшні. — Чандален сумно похитав головою. — Біда тільки в тому, що ці рослини — велика рідкість. Коли в останній раз ми купували точно такий же пучок, кожному мисливцеві, щоб розплатитися, довелося зробити по три луки і два рази по п'ять стріл, а жінкам — дуже багато посуду. Але ті листя давно вже скінчилися, а люди, які нам їх продали, не можуть знайти нових. Листя просто зникли. Двоє людей померли від отрути з тих пір. Якби хтось приніс у наше плем'я такий пучок, ми б щедро йому заплатили…

Келен дивилася, як він шанобливо кладе листя на колишнє місце.

— Візьми їх, Чандален. Віддай своєму народу. Тут вони вже нікому не допоможуть.

Він повільно засунув скриньку в шафу.

— Я не можу. Недобре брати чуже, навіть якщо ця людина померла. Вони не належать моєму племені. Вони належать тим, хто жив тут.

Келен присіла поруч, відкрила скриньку і підняла з підлоги маленьку ганчірку.

Загорнувши в неї листя, вона простягнула згорток Чандалену:

— Візьми. Я знаю жителів цього міста і розплачуся з ними за те, що взяла. А оскільки я збираюся розплатитися, зараз вони належать мені.

Візьми. Я дарую їх твоєму племені за ті неприємності, які я вам заподіяла.

Чандален стурбовано подивився на пакунок.

— Для подарунка це занадто цінна річ. Роблячи такий подарунок, ти накладаєш зобов'язання на моє плем'я.

— Тоді вважай це платою за те, що ви з Пріндіном і Тоссідіном охороняєте мене в дорозі. Ви ризикуєте життям, але більше мені нема чим вам заплатити. У вашого племені немає переді мною жодних зобов'язань.

Насупившись, чандали деякий час роздумував, потім узяв згорток і, підкинувши його на долоні, поклав у мішок. Затягнувши мішок сирицею, він встав.

— Ти заплатила нам за те, що ми проводимо тебе в Ейдіндріл, і крім цього, ми тобі нічого не винні.

— Нічого, — кивнула Келен.

Вони знову пішли по мовчазних вулицях, повз високі будинків, повз лавки і заїжджі двори. Кожні двері були зламані, кожне вікно — розбите.

Осколки скла, немов застиглі сльози, виблискували на сонці. Орди загарбників пройшли крізь кожну будівлю, змітаючи на шляху все живе.

— Як вдавалося такій кількості людей жити в одному місці і не голодувати?

Їм не вистачило б ні дичини в горах, ні полів для посівів.

Келен постаралася поглянути на місто очима Чандалена. Звичайно, для нього це загадка.

— Городянам зовсім не обов'язково всім полювати або працювати на полях. У кожного є своє ремесло.

— У кожного? Як це?

— Це означає, що кожен займається чимось одним. А те, чого не може зробити сам, він купує за золото або срібло.

— А де він бере це золото і срібло?

— Йому дають ті, хто купує у нього речі, які він виробляє.

— А у них звідки воно береться?

— Вони теж вміють робити якісь речі, і за них їм теж платять.

Чандален скептично посміхнувся:

— А чому вони не обмінюються? Це ж набагато простіше.

— Ну, по суті, це і є обмін. Припустимо, мені потрібен лук, але у мене немає нічого, що потрібно тобі. Я даю натомість гроші — такі кружечки із золота і срібла, а ти купуєш на них те, що тобі необхідно.

— Гроші, — повторив чандали, немов пробуючи нове слово на смак, і недовірливо похитав головою. — Навіщо ж тоді людям працювати? Чому б їм просто не піти і не взяти собі стільки цих самих грошей, скільки їм потрібно?

— Деякі так і роблять. Вони добувають золото і срібло. Але це дуже важка праця. Золото важко знайти, і його треба викопувати з-під землі.

Саме тому, що золото — рідкість, з нього роблять гроші. Якби його було так само легко відшукати, як овес або пісок, ніхто не став би за нього вимінюватися. Гроші втратили б ціну, обміну би не стало, і люди почали би голодувати.

Чандали насупився і зупинився.

— А як виглядає це золото і срібло, про які ти говориш?

Келен не зупинилася разом з ним, і йому довелося прискорити кроки, щоб її наздогнати.

— Золото… Пам'ятаєш медальйон, який вождь бантаків віддав Племені Тіни в знак миру? Ось він зроблений із золота. — Чандален кивнув і розуміюче хмикнув.

— До речі, — на цей раз зупинилася вже Келен. — Ти, бува, не знаєш, звідки у бантаків стільки золота?

— Ще б! — Відгукнувся чандали, розглядаючи черепичні дахи будинків. — Це ми їм даємо.

— Що?! — Вигукнула Келен і, схопивши його за руку, розвернула до себе. Що значить «ми їм даємо»?

Чандали здригнувся. Він не любив, коли її рука — рука сповідниці торкалася його. Якщо вона надумає звільнити свою силу, його не врятує навіть сталева броня, не те що тонка вовча шкура. Келен прибрала руку, і він зітхнув з явним полегшенням.

— Чандален, де Плем'я Тіни бере стільки золота? Він подивився на неї, як на дитину, який запитала, звідки береться бруд.

— З ям, звичайно. На півночі наших володінь, де земля кам'яниста і суха, є глибокі ями. Там і шукають золото. Це погане місце. Повітря гаряче і нездорове. Якщо довго сидіти в цих ямах, помреш. Золото лежить глибоко, на самому дні старої річки. Жовтий метал. Занадто м'який, щоб робити з нього