Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Тим не менш, вона не була впевнена, що їм вистачить часу щоб втекти подалі і встигнути сховатися. Але люди її народу були сильними і швидкими, вони звикли ходити по оточуючих їх пустельних землях. Дідусь стверджував, що ніхто, крім них, не зміг би вижити в цих мертвих місцях. Вони знали всі гірські перевали, всі джерела, приховані проходи в горах, переходи через неприступні на вигляд каньйони. Вони могли розчинитися в цій непривітній землі, злитися з нею і вижити.
Більшість з них. Деякі, як наприклад її дідусь, вже не були настільки швидкими і сильними.
Нова хвиля страху надала її ногам силу, щоб бігти швидше, голосно тупаючи по курній землі. Підбігаючи, Джилліан побачила, що чоловіки вже закріплюють на мулах пожитки. Жінки збирали посуд і наповнювали міхи водою, витягали з будинків одяг і ковдри. Було схоже, що всі вже давно знали про наближення чужинців, тому що в основному вже були готові виступити в дорогу.
— Ма… — окликнула Джилліан, помітивши мати, прив'язувати горщик поверх поклажі на спині мула. — Мама!
Мати блиснула посмішкою і простягнула руки. Не згадуючи, що вона вже виросла, Джилліан пірнула в ці руки, ніби курча під крило матері.
— Джилліан, візьми свої речі, — мати легенько підштовхнула її. — Швидше.
Зараз було не час ставити питання. Вона витерла сльози і кинулася до невисокої древньої споруди, де вони жили, коли приходили на літо в ці рівнини. Іноді вітер зривав дахи, їх доводилося замінювати. Але в усьому іншому, будівлі, збудовані їх предками, були добротними і міцними. Такі самі будівлі, в яких вони жили колись, у місті Каска, на краю пустелі.
Дідусь виглядав блідим і якимось зморщеним, він стояв у тіні за дверима, сильно нагадуючи привид. Тільки він один був нерухомий серед загальної метушні. Жах заповнив груди Джилліан. Вона раптом зрозуміла, що він з ними не піде. Він був старий і слабкий. Як деякі інші люди похилого віку, він не зможе рухатися досить швидко, не відстаючи від інших. По його очах вона зрозуміла, що він не стане і намагатися.
Вона кинулася в обійми діда і заплакала в голос, а він намагався заспокоїти її, як робив завжди.
— Ну, ну, дитинко, — вимовив він. Його рука погладжувала її коротко стрижене волосся. — Не зараз. У нас немає часу для сліз.
Дідусь розтиснув її руки, а вона з усіх сил постаралася стримати ридання. Вона розуміла, що вже достатньо доросла і не повинна голосно плакати, але нічого не могла з собою вдіяти. Він присів навпочіпки поруч з нею, посміхнувся, від чого шкіра на обличчі зібралася в глибокі складки, і витер їй сльози.
Джилліан теж з силою потерла очі, щоб показати яка вона доросла й сильна.
— Дідусю, Локі показав мені, що наближаються чужаки.
Він кивнув.
— Знаю. Це я послав його.
— О…, — це було все, що вона могла сказати. Весь її світ перевертався догори дном, думки розбігалися, навіть думати було важко. Вона зрозуміла, що хоча він раніше ніколи не робив нічого подібного, десь глибоко вона завжди знала, що дідусь здатний на багато що. І це її не здивувало.
— Послухай, Джилліан. Ці люди, що йдуть сюди… Я завжди говорив, що вони прийдуть, тому ті, хто може, йдуть, щоб сховатися.
— Надовго?
— Поки це буде необхідно. Адже сюди наближається всього лише невелика частина тих, хто ще повинен прийти.
Її очі широко розкрилися. — Ще більше? Але їх і так дуже багато. Вони підняли стільки пилу, скільки я в житті не бачила. Хіба може бути ще більше?
По його лицю ковзнула гірка посмішка.
— Вони — всього лише загін розвідників; слідом їх прийде ще більше. Вони нічого не знають про ці обширні пустелі. Думаю, вони шукають шляхи через цю місцевість і перевіряють, чи не чи зустрінуть тут опору. Боюся, їх може виявитися навіть більше, ніж я можу собі уявити. Саме так говориться в переказах. Вважаю, через деякий час прийдуть ще чужаки, але навіть цей передовий загін складається з небезпечних і безжальних солдатів. І тому наші люди, всі хто зможе, повинні піти і втекти.
— Але ти, Джилліан, не зможеш піти з ними.
Вона розкрила рот.
— Як…?
— Послухай мене. Настають ті часи, про які я говорив.
— Але мама і тато не дозволять…
— Дозволять. Вони будуть робити те, що повинні, як і інші наші люди; будуть робити те, що я скажу. — Відповів він твердо. — Це дуже важливо. Нічого більш важливого ще ніколи не відбувалося. У всякому разі з тієї пори, як наші предки заснували це місто. Настає наша черга виконати свій обов'язок.
Джилліан урочисто кивнула.
— Так, дідусю. — Вона була охоплена жахом, але в той же час відчула, як під впливом слів діда в ній пробуджується почуття обов'язку. Якщо він довіряє їй такі важливі речі, вона не може підвести його.
— Що я повинна робити?
— Ти повинна стати жрицею кісток, керуючою снами.
Рід Джилліан в подиві розкрився.
— Я?
— Так. Ти.
— Але я занадто молода, і не вчилася цьому.
— У нас немає більше часу, дитя. — Він застережливо схилився над нею. — Ти — та, кому призначено це зробити, Джилліан. Я навчив тебе більшої частини наших переказів. Ти можеш думати, що не готова до цього завдання, що ти недостатньо доросла — і, можливо, в чомусь будеш права. Але ти знаєш більше, ніж поки можеш зрозуміти. До того ж нікого іншого у нас все одно немає. Щоб зробити це, у нас є тільки ти.
Джилліан, здавалося, не могла навіть моргнути. Вона відчувала себе абсолютно збитою з пантелику, але натхненною і схвильованою. Від неї залежала доля її народу. І що ще важливіше, дідусь
