Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Зустріч принців було призначено в печері під водоспадом, подалі від людських очей. 

Якщо Адвіан довіряв Марілу беззастережно, то Ренальд уже сумнівався, чи варто ставитися до Біра так само, як і раніше. 

Сказати, у чому саме він підозрює чаклуна, принц Даяда не міг, але й розповідати йому про будь-які свої плани він  теж більше не збирався.

Ренальд здогадувався, що Бір підкуповує всіх, кого можно підкупити, здогадувався, що і у ввірених йому військах так само є шпигуни, але вирішив не надавати цьому аж надто велике значення,  бо вважав, що Бір, нехай і власними методами, але діє, безсумнівно, на благо королівства.

Але тепер, замислившись про справжні наміри чаклуна, він вирішив трохи переінакшити свої плани, і одразу після розмови з Роленою вирушив до Саура – хотів умовити старого поїхати на зустріч  разом з ним.

Багато хто в Даяді знає принца Адвіана в обличчя, поява його в будь-якому з поселень не залишиться непоміченою. І з великою ймовірністю, про це стане відомо Біру...

Звісно, Ренальда трохи коробило, що доводиться приховувати свої наміри від того, чий рід ось уже багато поколінь відданий його родині.

Та тільки Ренальд більше не довіряв Біру. То була інтуїція, від якої принц не міг просто так відсахнутися. Навіть якщо він помиляється, то має на це право. Аж надто дивно чаклун останніми днями поводиться. А ця одержимість Інгою і зовсім незрозуміла...

Маріл дуже хотів особисто зустрітися з легендарним Сауром, про якого багато чув, але мудрець розумів, що його присутність у Даяді буде зайвою. Адвіан пообіцяв, що потім, коли все владнається, він неодмінно організує їхню зустріч.

Тепер Інга знала: чоловік її мрії належить тільки їй і, вже повноправно притискаючись спиною до грудей Адвіана, відверто насолоджувалася польотом. 

Теплий плащ захищав від холоду.  Щільні, налиті хмари пропливали так низько над головою, що хотілося простягнути руку й помацати їхнє темно-сіре звисаюче черево...

Закохані торкалися одне одного, але не розмовляли – вітер угорі був занадто сильним і заглушав голоси.

Вони опустилися біля водоспаду.

Ренальд ще не з'явився.

– Отже не всі принци чинять однаково! – посміхнулася Інга, розкриваючи плащ:  повітря було похмурим, але теплим, навіть задушливим у передчутті дощу.

– Ренальд, найімовірніше, змушений тримати в таємниці свої вчинки і ця обставина може його затримати, – розважливо зауважив Адвіан.

Він ласкаво погладив Кайтану по лобі й пильно подивився їй в очі.

Виверна легенько зітхнула, змахнула крилами і полетіла геть.

– Куди це вона? – запитала Інга, дивлячись їй услід.

– Недалеко.  Повернеться, коли я  покличу.

– Як ви одне одного розумієте?

– Я чую її думки й бажання, вона – мої.

– Але як?

– Не знаю... З дитинства чую... Я й знайшов її саме тому, що вона мене покликала. Якби не знайшов, Кайтана б загинула. Новонароджені виверни не виживають самостійно, їм потрібен захист.  

– Як же вона тоді народилася? Куди поділася її матуся?

– Виверни вилуплюються з яєць, наче курчата. Яйце може зберігатися багато років, якщо мати не зігріє його своїм диханням.

– А дитинча буде там усередині? Не загине?

– Ні. Шкаралупа наповнена чистою магією,  вона захищає малюка, і перетворюється на прах, коли виверна з'являється на світ.

– Але якщо мамці не було, хто ж  подихав на  яйце?

– Хто зна! Нам так і не вдалося цього з'ясувати...

– Дійсно, якась таємниця! 

Інга прислухалася до шуму водоспаду над головою і здригнулася, бо згадала, як перекидалася в бурхливій річці, як летіла догори дригом униз.

–  А ми тут не на виду? – запитала вона.

– Це межа нічийних земель з боку Даяда. Нічийні землі завжди порожні, звичайні жителі  тут не швендяють, бо бояться цих берегів.

– Чому?

– Є легенда про підземний народ, що колись жив в печерах під водоспадом, –  усміхнувся Адвіан і таємниче понизив голос: – Якось вони хитрістю заманили до себе найстарішого і наймудрішого єдинорога, і замкнули його заклинаннями в одній із цих печер. 

–  У нашому світі теж багато  легенд  про єдинорогів!

–  Єдинороги – не легенда. Я сам їх бачив... 

– Дійсно бачив? – захопилася Інга, – І це справді біла конячка з добрими очима і рогом  на лобі?

– Навряд чи! Якби не Кайтана, ця конячка з іклами зжерла б мене і не подавилася.

– За що?

– Розповім тобі про це після. За келихом вина в теплому ліжку...

– Добре! – кивнула Інга, – Тоді розкажи до кінця те, що вже почав. Про підступних печерних мешканців... Навіщо вони полонили ту стару коняку?

– Заради сили... Бо господиня острова, на якому досі живуть єдинороги,  тоді почала пропонувати їм...