Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

Річард кивнув і пішов геть, разок обернувшись, щоб помахати рукою. На мить істота завихрилась рожевим кольором і потім зникла за деревами. Опинившись під променями одного тільки місяця, він раптово відчув себе жахливо нещасним.

Здавалося, мертві дуби ніколи не закінчаться. Заціпеніло дивуючись, він рухався все далі і далі. Йому слід було роздобути хоч якусь їжу і відпочити, але йому хотілося вибратися з цих дивних заростей і дістатися спершу до лісу. Серед дубових коренів йому були видні кістки, немов дерева збирали мерців, щоб притиснути їх до своїх грудей.

Посеред мертвого лісу, поглинений турбуючими його думками, не спиняючи крокувати, Річард раптово відчув, як у повітрі розлився холод, який змусив його здригнутися, він задихнувся від різкого холоду, що проник в легені. Почуття було таке, наче він забрів у пащу до зими.

Коли він глянув далі, то серед черепів помітив щось, що спочатку виглядало, як стрімка тінь. Коли він, нарешті, розгледів, чим воно було насправді, то по його спині пробігла дрож.

Це була висока жінка з чорним, схожим на дріт волоссям. Вона була одягнена в чорний, як смола, одяг. Її шкіра була блідою, немов місяць, від чого здавалося, що її видовжене обличчя плавало в темряві. Її висохла плоть туго обтягували кістляві риси обличчя, вона виглядала так, як виглядав би мрець, що пролежав якийсь час неживим в цьому закинутому лісі, чекаючи, поки хробаки зроблять свою роботу. Її тонка, загрозлива посмішка безпомилково означала, що вона та, хто залишає кістки вкінець змучених людей гнити тут, на місці, посеред мертвого праху.

Річард відчував такий холод, що не міг зрушити з місця. Він зрозумів, що тремтить, але не міг змусити себе припинити це. Він не відчував уже ні пальців ні рук, ні ніг. Йому хотілося рухатися, бігти, але він не міг змусити ноги ворушитися.

У нього не було дару, який він міг би закликати. У нього не було меча, який він міг би оголити. Перед оманливим поглядом її білястих блакитних очей він відчував себе безпорадним.

Річард подумав, що мабуть йому, настав кінець і його нерухомі останки так і згниють в цьому пустельному місці, всіма забуті, разом з кістками решти невідомих, які прийшли сюди за своєю великою мрією.

Немов ворон розправляє крила, жінка простягнула руки, і ніч поглинула його.

Дуже повільно, поступово, Келен починала розрізняти голоси в недолугому гудінні, що звучало неначе здалеку, і в той же час поруч. Однак їй все здавалося настільки дивним, що вона не могла з упевненістю визначити, чи було це насправді чи їй це тільки здавалося. Вона знала, що деякі з думок, що нескінченним потоком миготіли перед нею, могли бути тільки плодом її фантазії, якими б реальними вони не здавалися.

Вона знала, що не могла знаходитися то серед зірок у полі, усипаному квітами, а в наступну мить опинитися в гущі великої битви верхи на коні, воюючи з висохлими трупами, і в наступний момент летіти крізь хмари на спині червоного дракона. Все це здавалося справжнім, але вона знала, що цього не могло бути. Зрештою, дракони ніколи не існували. Це був тільки міф.

Але якщо їй дійсно були чутні голоси, то слів вона розібрати не могла. До неї вони доходили по більшій частині, як безтілесні, грубі звуки, кожен тон яких, болісно відгукувався десь у неї глибоко всередині.

Вона знала тільки, що в її голові повільним темпом відгукувався пульс і при кожному болісному ударі вона відчувала, що її череп ось-ось розколеться від тиску зсередини. Після тимчасового спаду кожного циклу зсередини починала повільно підступати нудота, яка ставала знову непомітною при наступному, приголомшливому ударі, що здавлював голову у муках.

Зробивши спробу відкрити очі, Келен не змогла підняти важкі повіки. Для цього було потрібно більше сили, ніж їй вдалося знайти. Крім того, вона побоювалася того, що тут виявиться світло, а вона була впевнена, що світло поранить її беззахисні очі, немов довгі голки, встромившись в них.

Вона відчувала себе так, ніби перебувала в підвішеному стані, і якась незрозуміла, щільна сила здавлювала її, не даючи їй рухатися, поки якась невидима сила катувала її ритмічним здавлюванням. Відчайдушно намагаючись звільнитися з обіймів, вона спробувала зігнути руки, але вони занадто здерев'яніли. Вона спробувала поворушити ногами, або хоча б зігнути коліно, але її ноги були туго обгорнуті коконом щільної темряви.

Звук, чи можливе різке слово, вивів її з апатії, наближаючи її до краю відновлення розуміння, повертаючи її з заціпенілого сум'яття в світ життя. Цього разу вона усвідомила, що звуки, що доносилися до неї, були звуками голосів. Вона почала розрізняти окремі слова.

Вона подумки вхопилася за ці слова, як ниточку до життя і дозволила їм витягати її з темного дна непритомності. Концентруючись на словах, вона рівно дихала, заганяючи пульсацію глибше на дно, ретельно прислухаючись до кожного слова, намагаючись зібрати з них осмислені поняття. Вона розібрала жіночі голоси і голос чоловіка. Грубого чоловіка.

Біль від пробудження, однак, була навіть більш виснажливою, ніж страждання, які приснилися їй, які вона відчувала, поки перебувала без свідомості. Дійсність по-своєму зуміла додати додатковий аспект до болю, невідворотного страждання, жорстокої муки, які пульсувати в її тілі.

Намагаючись відволіктися від болю, що наповнював її, Келен розплющила очі рівно настільки, щоб виглянути і обережно оглядітися. Вона перебувала в якійсь будові, що виглядала як намет, влаштований з блідо-коричневого полотна, але якщо це дійсно був намет, це був найбільший намет з усіх, які їй доводилося раніше бачити. На одній зі стін висіли розкішні килими, які, мабуть, виконували роль подвійних дверей.

Вона лежала на товстих шкірах, накинутих поверх якогось невеличкого підвищення над підлогою, вистеленою іншими шкурами. Лежачи на цих шкурах в гарячому, задушливому повітрі, вона була покрита потом. Принаймні, вона не була вкрита ковдрами. Вона вирішила, що, можливо, її кинули сюди, щоб вона не попалася під ноги. Навпроти