Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд
— Мені шкода, але я не знаю. Я не знаю, чому, але можу вам сказати, що я не дуже довіряю пророцтвам.
— Ми дуже шкодуємо, але на цю землю прийшло нещастя. Для Мерехтливих в Ночі настав час страждань. Ми не можемо тобі допомогти. Тепер ти повинен піти.
Істота знову стала віддалятися, обертаючись, відпливаючи в глибину між стволи дерев. Річард ступив уперед.
— Ша говорила, що, якщо мені знадобиться допомога Мерехтливих в Ночі, вони допоможуть мені! Мені потрібна ваша допомога!
Маленька плямка світла знову зупинилася. По тому, як вона нерухомо плавала, у Річард виникло чітке відчуття, що вогник щось обмірковував. Через мить, він почало повільно обертатися, відкидаючи мерехтячі світлові промені. Повернувся трохи назад.
І потім істота вимовила ім'я, яке Річард вже багато років не чув вимовленим вголос. Кров застигла в його жилах.
— А це ім'я тобі про щось говорить? — Запитало істота.
— Звідки вам відомо ім'я моєї матері? — Прошепотів Річард.
Вогник повільно наблизився.
— Багато, багато років тому, Гхазі відправився за темний кордон, щоб знайти її, допомогти їй, розповісти їй про її сина, розповісти їй багато чого про те, що необхідно було дізнатися їй, багато того, про що повинен був знати її син. Гхазі не повернувся.
Річард дивився, широко розплющивши очі.
— Що Мерехтливі в Ночі роблять вдень? У світлий час?
Вогник, що більш за все походив на виблискуючу сріблястим світлом тліючу вуглинку, повільно кружляв, кидаючи промені світла на обличчя Річарда.
— Ми йдемо, туди де темно. Ми не любимо перебувати на світлі.
— А вогонь, він для вас шкідливий?
Світлі промені потьмяніли.
— Вогонь може нас погубити.
— Добрі духи… — Прошепотів Річард.
Вогник підплив ближче, мерехтливе світло стало яскравішим… напевно він знову придивлявся до його обличчя.
— У чому справа?
— Що говорилося в пророцтві про Гхазі? — Запитав Річард.
Повільне обертання світла завмерло.
— Пророцтво було про смерть Гхазі. Там говорилося, що він загине у вогні.
На мить Річарда прикрив очі.
— Багато років тому, коли я був ще хлопчиком, моя мати загинула в пожежі.
Істота, як і раніше мовчало.
— Мені шкода, — тихо промовив Річард, і слова Шоти дзвоном продзвеніли у нього в голові. — Я вважаю, що Гхазі загинув в нашому домі. Наш будинок загорівся. Після того, як моя мати змогла винести неушкодженими мого брата і мене, вона ще для чогось повернулася в будинок — ми так і не дізналися, навіщо. Ймовірно, вона задихнулася в диму. Більше вона не вийшла. І більше я її не бачив. Вона загинула там, в полум'ї. Я думаю, що вона поверталася за Гхазі. Я думаю, що в тому вогні разом загинули і моя мати, і Гхазі, коли він ще не виконав своє завдання.
Деякий час істота, очевидно, спостерігала за ним.
— Мені шкода, що це сталося з твоєю матір'ю. І після стількох років, ти все ще оплакуєш її.
У Річарда закінчилися слова і він зміг тільки кивнути.
Вогник знову закружляв швидше.
— Річард Сайфер — це те ім'я, під яким ми тебе знаємо. Йдемо, Річард Сайфер, і ми розповімо тобі, що Гхазі збирався розповісти твоїй матері.
Річард йшов слідом за іскристою плямкою світла, заглиблюючись у древню лісову обитель, тихе і спокійне місце. Таких великих дерев йому ще не доводилося бачити. Його дивувало, як такі крихітні створіння могли існувати серед таких великих дерев.
Хоча Річарду здавалося, що шлях їх був дуже довгий, він розумів, що це тільки ілюзія, підказана йому сильною спрагою. Коли вони, нарешті, вийшли з чагарників на обширну галявину, Річард ледь зміг повірити своїм очам. Все було точно таким, як це описувала Келен. Трав'янистий луг був усипаний сотнями іскор Мерехтливих в Ночі, ковзаючих серед високих трав і польових квітів. Смуга зірок нагорі, в розриві крон високих сосен, в порівнянні з зірками в траві, здавалася нудною і неживою.
Це було красиво, але поранило серце Річарда, через те, що нагадало йому про Келен, про першу зустріч з нею, в той день, коли вона познайомила його з Ша, про той час, коли вона розповідала йому про Мерехтливих в Ночі. У його думках Келен і Мерехтливі в Ночі були назавжди пов'язані. І тепер, коли з тієї пори пройшло так багато часу, він дізнався, що його мати кинулася в палаючий будинок, щоб врятувати Гхазі. Вона загинула не одна. І все тому, що тисячоліття тому якийсь чоловік проник в Храм Вітрів і зробив так, щоб Річард народився з обома сторонами дару, з обома сторонами, яких, як сказала Сильфіда, у нього більше не було.
Річард ступив у траву, і кілька Мерехтливих в Ночі наблизилися до нього, цікавлячись, що за чужинець опинився серед них. Мерехтливі в Ночі мерехтіли то яскравіше, то слабше, начебто вели між собою бесіду.
— Як Вас звати? — Запитав Річард супроводжуючого його Мерехтливого в Ночі.
— Я — Тарн.
Річард почав спостерігати за танцями Мерехтливих в Ночі, за тим, як вони наближалися, ковзаючи, неподалік від нього злітали вгору і мчали геть врозтіч.
— Нас залишається все менше, — сказав Тарн. — Раніше такого не траплялося. Для нас цей час — час страждань. Причина нам невідома.
— Причина — це частина того, чому я тут, — сказав йому Річард. — Я сподіваюся знайти засіб, щоб зуміти зупинити те, через що у Мерехтливих в Ночі виникла недуга. Якщо у мене не вийде, то ви всі зникнете з цього світу.
Якийсь час Тарн мовчав, замислившись. Інші, почувши слова Річарда, відплили подалі, ховаючись у темряві трав, як ніби в пошуках затишного місця, щоб виплакатися. Однак деякі підпливли ближче.
— Багато нас знали Гхазі, —
