Талiсман - Стівен Кінг

— Ага, Річі, я бачив їх, — м’яко сказав Джек, коли Річард знову ялозив руками по вже не такому чистому волоссю, масажуючи його під чудернацькими кутами. Охайний і завжди акуратний друг скидався тепер на милого божевільного кузена-винахідника Дональда Дака — Джиро Ґірлуза.

— Зателефонувати Бойнтону, він відповідає за безпеку, ось що я маю зробити, — казав Річард. — Зателефонувати Бойнтону, в міську поліцію, або…

За деревами, у мóроці, з дальнього боку двору, пролунало виття — гучне, гнучке, майже людське виття. Річард зиркнув у той бік, і його рот затремтів, як у немічної літньої людини. Тоді він благально глянув на Джека.

— Джеку, зачини вікно, гаразд? Мене морозить. Гадаю, я підхопив застуду.

— Звісно, Річарде, — сказав Джек і зачинив вікно, відгороджуючись від виття, наскільки це взагалі можливо.

Розділ тридцять другий

Віддай нам свого пасажира

1

— Допоможи мені, Річарде, — прошипів Джек.

— Я не хочу пересувати цей комод, Джеку, — відповів Річард дитячим менторським голосом. Тепер, коли вони повернулися в кімнату, темні мішки під очима стали помітнішими. — Хай усе стоїть на своїх місцях.

З вулиці долинуло виття.

Ліжко вже стояло перед дверима. Звичний порядок речей у Річардовій кімнаті кардинально змінився. Річард блимав очима, стояв і озирався. Потім підійшов до ліжка і стягнув ковдри. Одну мовчки простягнув Джеку, а іншу постелив на підлозі. Дістав із кишень дріб’язок і гаманець, акуратно поклав усе на комод. Потім ліг на середину ковдри, накинув її краї на себе і завмер, не знявши окуляри, з написаним на обличчі німим відчаєм.

Ззовні до кімнати підступала густа примарна тиша, яку порушувало лише далеке ревіння важких фур на автостраді. В усьому Нельсон-гаузі не було ані звуку.

— Я не хочу обговорювати те, що відбувається назовні, — виголосив Річард. — Будь ласка, зваж на це.

— Гаразд, Річарде. — Джек не збирався заперечувати. — Ми не будемо це обговорювати.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Річарде.

Річард посміхнувся — ледь помітно і неймовірно втомлено, — але цієї посмішки вистачило, щоб серце Джека зігрілося і заболіло.

— Я все одно радий, що ти прийшов, і вранці ми про все поговоримо, — додав Річард. — Я певен, що на той час усе заспокоїться. І застуда, яку я підхопив, мине.

Річард повернувся на правий бік і заплющив очі. Через п’ять хвилин, незважаючи на жорстку підлогу, він уже спав.

Джек довго сидів, удивляючись у пітьму. Іноді бачив світло фар автомобілів, які проїжджали по Спрінгфілд-авеню. Іноді фари і вуличні ліхтарі згасали, наче всю школу висмикували із цієї реальності і на деякий час підвішували в небутті, перш ніж повернути на місце.

Здійнявся вітер. Джек чув, як він шурхотить останніми листочками, які зосталися на деревах, що росли біля чотирикутного двору. Чув, як під його натиском гілки стукають, наче кістки. Чув, як він завиває в проходах між будівлями.

2

— Цей хлопець повертається, — напружено сказав Джек. Минула година або більше. — Двійник Етеріджа.

— Га?

— Не має значення. Спи. Тобі не треба на це дивитися

Але Річард уже сідав. Перш ніж зупинитися на згорбленій, деформованій фігурі, що йшла до Нельсон-гауза, його погляд устиг пройти по всьому кампусу. Побачене глибоко вразило Річарда й налякало до глибини душі.

Плющ на Монксон-Філд-гаузі, ще вранці ріденький, але все одно зелений, тепер став огидно-жовтим.

— Слоуте! Віддай нам свого пасажира!

Раптом Річардові захотілося тільки одного — знову заснути. Заснути і спати, поки не мине грип (він прокинувся з думкою, що це грип: не якась легенька застуда, а справжній грип). Тільки грип і висока температура могли призвести до настільки жахливих, не пов’язаних із реальністю галюцинацій. Не треба було підходити до відчиненого вікна… і дозволяти Джеку залазити в кімнату. Щойно Річард подумав про це, йому стало соромно за власні думки.

3

Джек скоса зиркнув на Річарда — бліде обличчя й вирячені очі підказали йому, що той все далі й далі заходить у магічну країну Перенапруги.

Істота надворі була невисокою. Вона стояла на вибіленій морозом траві, нагадуючи троля, що виліз з-під якогось мосту. Руки закінчувалися довгими кігтями і майже сягали колін. Над лівою кишенею армійської куртки був кривий напис «ЕТЕРІДЖ». Куртку троль не застібнув, і Джек бачив під нею порвану і зім’яту сорочку фірми «Пендлетон». Темна пляма з одного боку могла бути і кров’ю, і блювотинням. Троль носив іще краватку — зім’яту, синю, з крихітною золотою буквою «Е» трохи нижче від вузла. Реп’яхи, що причепилися до неї, нагадували гротескні шпильки.

Тільки половина обличчя Етеріджа рухалася, як треба. Джек бачив бруд на волоссі й листя на одязі.

— Слоуте, віддай нам свого пасажира!

Джек знову поглянув на потворного двійника Етеріджа, зустрівся з ним поглядом. Очі Етеріджа вібрували в очницях, точнісінько, як зубці камертона, і Джек зі значним зусиллям відвів погляд.

— Річарде, — прошепотів він. — Не дивися йому в очі.

Річард не відповів. Він, як зачарований, дивився на усміхненого троля — двійника Етеріджа.

Переляканий Джек ударив Річарда по плечу.

— Ох, — видихнув Річард, схопив руку Джека і приклав до свого лоба. — У мене висока температура?

Джек прибрав руку з лоба Річарда — трохи теплого, але зовсім не гарячого.

— Схоже на те.

— Я так і знав, — у голосі Річарда вчувалося справжнє полегшення. — Скоро піду в медпункт, Джеку. Гадаю, мені не обійтися без антибіотиків.

— Віддай нам його, Слоуте!

— Давай поставимо комод перед вікном, — запропонував Джек.

— Тобі не загрожує небезпека, Слоуте! — прокричав Етерідж. Підбадьорливо посміхнувся. Принаймні права частина обличчя підбадьорливо посміхнулася, а ліва — застигла, як у трупа.

— Чому він настільки схожий на Етеріджа? — спитав Річард із неприродним спокоєм. — Чому його голос так легко проходить крізь скло? І що в нього з обличчям? — Річард говорив дедалі різкіше і, коли він поставив останнє запитання — можливо, найважливіше для нього, — у його голосі чітко пролунав страх: — І де він узяв краватку Етеріджа, Джеку?

— Я не знаю, — відповів Джек.

Ми знову в Сібрук-Айленді, можеш не сумніватися, друже Річі, і, я гадаю, ми танцюватимемо, поки ти